Останні слова Хаджибей вимовляв, міряючи широкими кроками відстань між стінами шатра. Схоже, він ледь стримувався, аби не перейти на крик. Несподівано Хаджибей засміявся і різко повернувся до Боброка.
— У вас, урусів, є прислів’я, про яке колись мені говорив мій брат, подільський хан Солтан: «Посади свиню за стіл, то вона і ноги — на стіл». Є у вас таке прислів’я чи ні?
— Є, світлий хане.
— То передай своєму князеві, що це прислів’я саме про нього. А тепер основне. З часів засновника нашої Орди, Ногая, київські князі справно возили ясир до Ачи-кале чи куди їм вкажуть. Але вже три роки, як вони цього не роблять.
— Дозволь сказати, світлий хане, що той товар, який ми привезли…
Хаджибей рубонув рукою повітря.
— То не ясир. То… кістка, яку ви кидаєте мені та моїм братам, аби відчепилися, — схоже, лють знову охопила Хаджибея. Вже не стримуючись, він закричав: — Десята частка — ось ваш ясир! Десята корова, десята вівця, десята міра зерна — оце ви повинні везти, а не гнилі шкурки! І не київському самозванцеві вибирати, з ким торгувати і куди везти товари! Це вибираємо ми, Орда це вибирає, тобі зрозуміло?
— Зрозуміло, світлий хане, — схилив голову Боброк. Не стільки тому, аби підкреслити свою слухняність, скільки тому, аби приховати задоволену усмішку. Схоже, наказ великого князя близький до виконання. От тільки з його власною головою ще не все ясно, бо треба довести очаківського хана до кипіння. — Проте дозволь зауважити, що при розмові з київським князем виникла така думка: коли не вдасться домовитися з ханом очаківським щодо торгівлі, то доведеться це робити з Мамаєм…
Як не дивно, ці слова не викликали вибуху ханського гніву. Навпаки — Хаджибей, здається, заспокоївся.
— Ти кажеш, що думка ця виникла при розмові з київським князем. Отже, це не його особиста думка?
— Так. Але, гадаю, що після твоїх слів, які я постараюсь передати якомога точніше, ця думка може стати і його особистою.
Хаджибей випростався.
— А ти смілива людина, княже, — проказав він невизначеним голосом. — Дуже смілива. Я б навіть сказав, що безоглядно смілива. Схоже, твоя улюблена гра — це гра з вогнем. А чи не думаєш ти, що твої останні слова звучать, як погроза?
— Я і гадки про це не мав, світлий хане, — відказав Боброк і, щоб Хаджибей не бачив виразу його очей, знову схилив голову. — Тож прошу вибачення, коли ти мої слова зрозумів саме так. Адже я воїн і в словесних хитрощах не розбираюся.
— Воїн, кажеш, — примружив очі Хаджибей і підвівся. — Тоді, мабуть, доведеться показати тобі дещо. Те, на чому розуміються лише воїни, а не лживі пишномовці.
Слідом за Хаджибеєм Боброк рушив до виходу з шатра. Йшов і його все більше непокоїла думка: а чи не перебрав він міру? Бо в розмові з князем Володимиром про Мамая не йшлося.
Непокоївся і Коцюба. Він не міг зрозуміти, чому невдовзі після того, як князь канівський зайшов до ханського шатра, на видноколі, немов з-під землі, почали виринати татарські сотні і тисячі. Невже хан віддав розпорядження захопити посольство зненацька? Ні, це можна було б зробити набагато раніше.
Збирається показати князеві свої сили? Може бути…
За якусь годину на видноколі годі було побачити порожнє місце. Вершники поодинці, а то й сотнями гасали степом, начебто гралися в якусь гру і все ближче підбиралися до шатра.
«Леле, скільки їх, — подумав Коцюба і очима пошукав Медовуху, аби перекинутися з ним словом. Проте той був зайнятий розмовою з вертким Мустемом-алі. — Ич, як заприязнилися, кроку вже ступити один без одного не можуть!»
А Медовуха дійсно почувався поруч з Мустемомалі, як з братом. Уже й смарагдовий перстень перейшов до рук хитрого товмача, вже й кунячі шкурки розминав алі і аж язиком цокав від захоплення. Ну от, шкурки нарешті заховані, тепер треба братися за справу.
— Заздрю я тобі, Мустеме-джан, ох, як заздрю! — палкою скромовкою шепотів він до худорлявого товмача. — Ет, не сподобилося мені народитися чистокровним ординцем! Всього ніби вдосталь маю, — він поляскав по саквах, звідкіля тільки-но вийняв шкурки, — а як був русичем-свинопасом, так ним і залишився…
— Відданість Орді можна довести і не будучи правовірним, — розважливо завважив Мустем-алі.
— Так я до того й веду, — відказав Медовуха і озирнувся, аби пересвідчитися в тому, що їх ніхто не підслуховує. І все ж щось йому не сподобалося, бо він запропонував: — А чи не можна, Мустеме-джан, від’їхати кудись подалі? Маю ще щось сказати…