Коцюба провів поглядом Медовуху і товмача, які, здається, рушили в степ на прогулянку, тоді знову повернувся обличчям до ханського шатра. І саме вчасно.
Звідтіля в супроводі двох охоронців рвучко вийшов Хаджибей, слідом за ним — Боброк. Хан помахом руки підкликав до себе одного з нукерів, за тим щось мовив канівському князеві. Боброк кивнув головою на знак згоди і рушив до свого почту.
— Ну що? — кинувся до нього Коцюба.
Тільки тепер Боброк дозволив собі вдоволено посміхнутися. Хай всі — і свої, і чужі — бачать, що переговори закінчилися успішно.
А хан вже від’їхав досить далеко і нетерпеливим помахом руки звелів посольству доганяти його.
Зупинилися вони неподалік від кількох дерев’яних щитів. За щитами стояли пішими з десяток сотських і тисяцьких.
— Ми давно не воювали, — сказав хан Боброкові. — Проте ми щохвилини готові дати нищівну відсіч кожному, хто зазіхає на наші землі.
— Мудро, — згодився Боброк і, озирнувши непорушні квадрати чаушів, додав: — І, схоже, ці землі є кому захищати.
— Тут лише один тумен і моя охоронна сотня, — пояснив Хаджибей. — Хотів би знати, скільки їх у мене? — і засміявся. — То скажу: рівно стільки, скільки потрібно для того, аби розбити будь-якого зайду. А цей тумен не кращий і не гірший за інші.
Він подав знак — і військо заворушилося. Сотня за сотнею чауші пролітали повз них і, майже не цілячись, випускали хмари стріл, що впивалися в щити. Незабаром на щитах не було вільного місця, а стріли все летіли. Хаджибей задоволено потирав руки.
— Зверни увагу на тих, хто стоїть за щитами, — сказав він Боброкові. — Коли хто з чаушів не вцілить у щит, то він обов’язково вцілить у свого начальника. Але, як бачиш, начальники стоять. Жоден з них навіть не похитнувся. А стоять тому, що я дав наказ: цілити в щити, а не в начальників Сотні, відлетівши майже до обрію, перешикувалися. Незабаром вони утворили гострий клин. Хаджибей змахнув рукою — і задвиготіла земля, оглушливий вигук «Гурра-угх!» розірвав повітря на шматки. Вістря клину було націлено просто туди, де стояв Хаджибей зі своїм почтом і гостями. В останню мить вістря трохи збочило — і повз них із роззявленими від крику ротами пролетіли чауші. Круто розвернувшись, вони зупинилися за спиною хана.
Все це тривало якусь мить.
— Ну як? — запитав Хаджибей.
Боброк розвів руками.
— Такого видовища я, світлий хане, ще не бачив, — щиро сказав він. — Хоча мушу сказати, що тевтони, з якими я бився останні сім років, теж уміють тримати клин. Проте їхні коні йдуть повільною риссю, а ваш, ординський клин — мов стріла, що цілить прямо в серце.
— Так, прямо в серце, — підтвердив Хаджибей. — І головне — з часів нашого незабутнього Чінгізхана ще жодного разу не промахнулася. Чи не так?
— Так, — змушений був визнати Боброк.
— І це ще не все. Чомусь у вас, русичів, заведено думати, ніби наш чауш — воїн слабосилий. Ви гадаєте, що ми беремо більше кількістю. Що ж, давай, князю, подивимося, чи так це. Гей, Абдулла, Гафур! — гукнув він.
З лав виїхало два чауші. Один з них був зростом з Коцюбу, інший на голову вищий. Вони вклонилися ханові і застигли, чекаючи наказу.
— Зможете підняти ось це? — запитав Хаджибей і показав на чималеньку черепашникову брилу, що лежала за кілька кроків від нього. Судячи з того, що з-під неї виглядала трава, брилу було занесено зовсім недавно.
Чауші один за одним підійшли до брили і без особливих зусиль підняли її над головою. Проте хан зробив вигляд, ніби це його не задовольнило.
— Гості можуть подумати, що ця брила порожня всередині, — сказав він. — Хто з твоїх людей, княже, хоче провірити, чи так це? Ти, уруський товмач? Як тебе…
— Коцюба, світлий хане.
— То провір та скажи своєму князеві, порожня вона чи ні.
Коцюба нахилився над брилою, піднатужився. Брила повільно поповзла вгору і зупинилася на рівні Коцюбиних грудей.
— Давай, Федоре, не осором нас! — в цілковитій тиші пролунав басовитий шепіт Данила. — Ну, ще трохи!
Коцюба почервонів від напруги. Жили випнулися на його товстій шиї. Брила хитнулася, піднялася ще на два пальці і тут же глухо вдарилася об землю.
Тумен задоволено загудів. А Коцюба ніяк не міг нахапатися повітря.
— Що, важка брила? — співчутливо поцікавився Хаджибей.
— Так, світлий хане… — віддихуючись, згодився Коцюба. — Але ж я не чауш, я всього уруський товмач. То коли хочеш знати, хто на що здатний, звели підняти цю брилу і своєму товмачеві.
Гучний регіт заглушив його останні слова. Очі всіх звернулися до Мустема-алі. Побіжного погляду було достатньо, аби зрозуміти, що ханському товмачеві не те що підняти, а й з місця зрушити ту брилу буде не під силу.