— Та який там ханський, — заперечив Трясило. — як був бродником, то так ним і залишився.
— З цим Трясилом ми колись разом бродникували, — пояснив Медовуха Мустему-алі. — Він теж тоді руку доклав до того, аби ти, джан, не зустрівся з зарізяками Ковбика. Не забув ще про Ковбика, Трясило?
— Хай його дідько на тому світі не забуває, — похмуро буркнув Трясило.
— Цікава людина, бачу, цей Трясило, — прошепотів Мустем-алі Медовусі. — Непогано було б з ним поговорити.
— Гаразд, — так же пошепки відказав Медовуха, а вголос запитав: — То, може, нам і справді погомоніти ввечері, друже? І не турбуйся, коли в тебе чогось не вистачає. У нас теж дещо знайдеться.
— Атож, — підтакнув Мустем-алі.
Трясило насторожено зиркнув на Медовуху, проте той непомітно підморгнув йому, і керманич знову посміхнувся.
— Обійдемося без вашої частки, — сказав він. — І уточнив: — На початку. А там видно буде…
Нараз його обличчя стало зосередженим: човен Хаджибея наближався до акерманського берега.
Котлабуга, буджацький хан, швидше скидався на рухливого, мов ртуть, і жвавого підлітка, аніж на володаря краю, розташованого між Дністром та Сиретом і між пониззям Дунаю та початком Карпатських відрогів. Він чекав гостей, нетерпляче витанцьовуючи ногами, взутими в червоні чоботи без каблуків — поршні, на самісінькому краю широкого дощатого причалу. Неподалік були ще два причали, такі ж широкі, але набагато довші. Зараз до них тулилося два кораблі.
Вони чекали, доки їхні опуклі черева заповняться зерном. Ще один корабель стояв на відстані польоту стріли від берега.
Як тільки човен Хаджибея глухо стукнувся бортом в причал, Котлабуга бісеням підлетів до брата і, виструнчившись перед ним, як простий чауш перед сотником, заторохкотів дзвінкою скоромовкою:
— Доношу найстаршому і найславетнішому з Ногаєвичів, що в буджацькій орді все гаразд: коні радо іржуть, вівці жалібно мекають, а молодший брат з нетерпінням чекає на старшого… — І вже іншим голосом, сповненим любові й пошани, додав: — Вітаю тебе на моїй землі.
— І я тебе вітаю, — Хаджибей притис брата до грудей. — Тільки дозволь зауважити, що не все в тебе так гаразд, як ти кажеш.
— А що саме? — насторожився Котлабуга.
— А те, що поки твої коні радо іржуть, а вівці жалібно мекають, капосні буджацькі горобці того й дивись, геть склюють зерно нашого подільського брата Солтана. Це скільки сьогодні кораблів із зерном пішло за море?
— Ще жодного. Лише оці два вантажаться. І то по обіді почали.
— Це чому ж так мало — зерно у брата закінчується?
— Ні, — відказав Котлабуга і кивнув головою на південь. — Там ще не все поїли.
— Чув? — звернувся Хаджибей до Боброка. — Ми й так не відаємо, що цього літа робити з братовим зерном, а ти ще й київське змушуєш нас продавати.
— Як це — змушуєш? — стріпнувся Котлабуга.
— А так. Київський самозванець Володька надіслав ним, — Хаджибей кивнув у бік Боброка, — листа, в якому вимагає виділити йому місце для порту, з якого він збирається вивозити за море зерно, шкури та меди з усієї Литви. А якщо ми цього не зробимо, то київський князь образиться на нас і почне вимагати землю для порту в Мамая.
В очах Котлабуги спалахнув лихий вогонь.
— Це ж… це нечувано! І що ти йому на це відповів?
— Порвав листа. Сказав, що з рабами не листуюсь. — Хаджибей хитро примружився. — Чи може, я вчинив занадто різко? Тож і приїхали до тебе, щоб ти нас розсудив, брате.
Котлабузі, здається, перехопило подих. Його верхня губа засмикалася, мов у пса, що збирається кинутися в бійку.
— Ну, брате… Тут не листи треба рвати, а серця з грудей цих київських урусів! Це ж нечувано, аби нам, нащадкам Батия і Ногая, недорізані свині-дунгизи наказували, як бути! Може, вони вважають, що наші чауші стали гаремними наложницями або геть вимерли? Що скажеш? — звернувся він до Боброка.
— Я цього не думаю, світлий хане, — відказав Боброк, з висоти свого зросту дивлячись на буджацького хана. «Схоже, що Котлабуга швидше вдає розлюченого, аніж є ним насправді», — подумав він.
— Я йому показав один із своїх туменів, брате, — втрутився Хаджибей. — І він дещо зрозумів.
— Це добре, коли так, — згодився Котлабуга і наставив пальця в живіт Боброкові. — Затям і передай тому, хто тебе сюди послав: у мене теж є тумени. І не слабші, ніж в очаківського хана.
— Ще сильніші, брате, — виправив його Хадкибей. — На порубіжжі тумени повинні бути ще сильнішими, ніж всередині Орди.
Котлабуга кивнув головою.
— Але й це ще не все, — продовжував він і повернувся до свого почту. — Назим-паша, де ти?