Наперед вийшов тлустий чоловік в пишному халаті і з тюрбаном на голові.
— Це наш новий друг, — представив його Котлабуга. — Прибув учора ввечері з Османської Порти на тому красені, — і він кивнув у бік корабля, що стояв віддалік від берега. — Назиме-пашо, скільки туменів дав би нам султан, якби ми звернулися до нього за допомогою?
— Султанове військо злічити неможливо, — розважливо відказав паша. — І два чи три тумени яничарів для нього нічого не значать.
— Хто це такі — яничари? — запитав Хаджибей. Здається, поява цього Назима-паші була для нього несподіванкою.
— Це чауші, яких ми малими дітьми вивезли з підкорених земель. У них немає ні батька, ні матері, окрім священної Порти, в ім’я якої вони навчені вбивати кого завгодно. Перед їхньою ходою зараз тремтить весь світ.
— Чув? — звернувся Котлабуга до Боброка. — Тож передай про це своїм хазяям, і нехай вони добре подумають, перш ніж знову слати листи в Орду, бо після цього їхні землі стануть пустелями, а уруські діти поповнять яничарські тумени Священної Порти. А зараз… — він посміхнувся так, ніби все життя тільки те й робив, що посміхався, — вівці вже не мекають жалібно, бо збулася їхня мрія і вони стали шашликом та пловом для моїх дорогих гостей. Прошу вас до достархану!
Перед тим, як сісти на коня, що його підвів чауш, Боброк пошукав очима Медовуху. Але того ніде не було.
А не було тому, що Медовуха і Мустем-алі в цей час гнали коней слідом за Трясилом. Спершу вони пробиралися якимось пустирищем, потім під копитами коней надовго зачвакала твань. А коли стемніло, з очеретів несподівано вигулькнуло три постаті. Трясило щось стиха їм сказав, тоді запропонував гостям спішитися і пересісти на човен. Кілька хвилин плавби протічком — і вони опинилися на невеликому острівці. Посередині острова було розкладено багаття. Навколо нього сиділо з десяток чоловіків. Вони з цікавістю втупилися в прибульців. Зненацька один з них радісно вигукнув:
— Грім мене вбий, коли це не Медовуха!
— Він самий, — ствердив Медовуха. — А ти ж хто будеш? Господи, Самійло Корж! А я думав, що тебе вже давно раки з’їли.
— Та ні, якраз навпаки, — обіймаючись із гостем, відказав Корж. — А ти звідкіля будеш — невже з самого Дніпра?
— Так, звідтіля. Приїхав з посольством до очаківського хана, а він оце запросив нас в гості до свого брата… — І ніхто не помітив, що крім цих слів Медовуха встиг сказати Коржу ще кілька, але на вухо.
— В гості значить. Це добре, — схвалив Самійло. — А поки що прошу до нашого вогнища. Хлопці немов відчували, що ти приїдеш, тож роздобули гарного вина.
— Ми з Мустемом-алі теж дещо прихопили, — відказав Медовуха. — Але спочатку хотілося б перекинутися з тобою кількома словами. Де тут у тебе можна присісти?
— Та хоча б отам, на березі…
Вони всілися на трухлявій колоді, і Медовуха одразу почав:
— Знаю тебе, Самійле, як людину, віддану Орді. Тож коли мій друг Мустем-алі дізнався про це, він захотів погомоніти з тобою.
— А чого ж, — згодився Самійло. — Тільки я не відаю, хто він буде.
— Я товмач очаківського хана Хаджибея, — сказав Мустем-алі. Хотів би поговорити з тобою на чотири ока…
— Зрозумів натяк, — жваво відгукнувся Медовуха і звівся на ноги. — Тож гомоніть скільки хочете, а я піду до хлопців, бо, здається, вони вже біля вина заходилися, а в мене з дороги в горлі все пересохло…
Він рушив до багаття і за хвилину почувся його жвавий голос:
— Ану, хлопці, хлюпніть з цього жбана. Ого, пішло, як брехня по селу! А це у вас що — таке ж саме чи ні? Ану, налийте. Кажете, з ніг збиває? Це ви мені кажете? Ану, наливай…
Мустем-алі тим часом стиха гомонів Самійлові:
— Тільки ж гляди: дізнається хтось — нам обом не зносити голови. Сам же знаєш, як наші хани люблять один одного…
— Та воно так, — кивав головою Самійло.
— Очаківський хан не відає, що навколо його брата осами закружляли турки. Воно, може й добре, а може бути й так, що вони відтягнуть Котлабугу від братів.
— Турки це можуть, — згодився Самійло.
— Мій хан про це нічого не відає, але я мушу знати про все, зрозумів?
— Та що ж тут неясного. Хочеш, аби я з хлопцями доносив тобі про них?
— Саме так. На яких кораблях припливли, скільки їх.
— Так їх і зараз як собак недорізаних. Сотні дві буде. Одного з них мої хлопці вчора додому відводили, бо геть був п’яний. Все варняка, мовляв султан тим латинянам в пику дає, а ми приїхали розвідати, чи можна їм і по потилиці додати. То я так зрозумів, що вони хочуть на латинян із нашого боку вдарити.