— От-от, саме це мені і треба. А для початку візьми ось.
І товстий капшук перейшов у Самійлову долоню.
Коли вони повернулися до багаття, веселощі були в розпалі. Розпашілий Медовуха непевним рухом тицьнув Самійлові дерев’яну чашу.
— Ану, скуштуй нашого, друже. А ти, Мустемеджан, сідай поруч… Бач, які гарні хлопці? Налийте хтось моєму другові, братове!
Мустем випив чашу, похапцем заходився закушувати. Вино було з тої бурди, що від однієї чаші, коли не закушувати, можна втратити розум. Для годиться посидів ще трохи, тоді підштовхнув Медовуху:
— Час повертатися.
— Як? — здивувався той. — Куди?
— В Акерман.
— Не знаю ніякого Акерману, — рішуче мовив Медовуха. — Мені й тут добре… Гей, люди, а де музика? Нема? А в Акермані є? Тоді їдемо…
Він підвівся, зробив кілька кроків і впав, по-дурному гигикаючи. А через хвилину солодко захропів.
— Казали ж йому, щоб не перебирав, — винувато мовив Трясило. — А він як з цепу зірвався — одразу три чаші без заїдку.
— Це буває, — пояснив Мустемові Самійло. — Особливо з тими, хто звик до горілки. Їм все здається, що вино — це вода. А воно не зовсім так.
Якусь хвилину Мустем роздумував, покушуючи вуста. Везти таким Медовуху не можна, ще в’язи собі дорогою скрутить. Але й чекати, коли він прийде до тями, теж не годиться.
— Можете зранку доставити його до Акермана? — запитав у Самійла.
— А чому ж ні, — згодився той. — Мені самому треба там бути. Тільки куди його відвезти?
— До Трясила. А куди далі — він буде знати.
Коли плюскотіння, віддаляючись, затихло, Медовуха раптом підвівся і ясним голосом сказав:
— А тепер, Самійло, поговоримо серйозно.
— Тьфу ти! — тільки й сказав ватаг бродників.
Сонце вже сідало, коли Сашко почистив і напоїв коней. Тоді подався до лиману, де вже купалося все посольство. Один лише Коцюба діловито походжав по табору з кількома місцевими чоловіками. Боброк сказав, що додому повертатися посольство буде верхи, тож Коцюба вирішив за краще продати вози, бо такому добру пропадати просто так не годиться.
Вода була тепла, як у великій калюжі. Сашкові довелося з годину побовтатися в ній, доки не відчув полегкість у всьому тілі. Може, він плавав би й довше, так Коцюба сповістив, що куліш уже готовий. І хто запізниться, той ляже спати голодним. Посольські люди і Сашко разом з ними горохом посипали на берег, бо зненацька відчули такий голод, що декого аж млоїло.
Біля багаття, де мав вечеряти Сашко, уже сидів якийсь сивий лірник. Коцюба привіз його з недалекого селища, де лірника разом з поводирем трохи не загризли собаки. Біля лірника сиділо худе хлопченя років десяти і з його замурзаного обличчя все ще не зійшов переляк.
— І давно ви в цих місцях, дідусю? — поцікавився хтось.
— Та вже літов з п’ятнадцять буде, — відказав лірник, непорушними зіницями дивлячись у небо. — Під зиму повертаюся до свого Корсуня, там у мене сестра залишилася. Перезимую в неї, а весною знову сюди.
— А чого так далеко? — запитав Коцюба, жестом запрошуючи всіх до казана. — Можна було б і ближче десь походити, коли вже на сестриній печі не сидиться.
— Звик я до цих місць, — відказав дідусь і потягнув носом, вбираючи пахощі кулешу. — І люди до мене звикли. Ану, кажуть, діду Остапе, заграй такої, щоб плакалося солодше. Або — вжар такої, щоб ноги самі в танок пішли.
— Ага, звикли, — гмукнув хтось із бродників. — А собак сьогодні, бач, напустили.
— Так це ж через вас все, синку, — незворушно відказав лірник. — Тут таке зчинилися, коли ви приїхали! Хтось пустив чутку, що приїхали уруські козаки. Одні прибігли дивитися на вас, інші поховалися подалі від гріха. І кожен собак своїх відпустив, бо, кажуть, уруси полюбляють по кошарах шастати. А тут і нас нечиста занесла. Правда, Миронку?
Миронко кивнув головою і рукавом витер останні сльози. Хтось із бродників дав йому ложку, і Миронко запрацював нею не згірш від дорослих.
Старий лірник їв повільно, ніби знехотя. А коли ложки застукали по дну казана, зняв з плеча ліру і сказав:
— Ну, синки, час відробляти вашу вечерю. Тільки що б вам таке заграти? Гопак ви не затанцюєте, бо жарко, а про любов більше жіноцтво любить слухати… Ану зіграю я вам ось цієї, що місяць тому почув під Києвом.
Він провів рукою по струнах і почав:
А загуло тому, що малий русич Тимішко і татарча Зейнула поклялися бути друзями-братами на все життя…