— Дядьку Федоре, — збуджено прошепотів Сашко, — так це ж він співає про нашого Тимка та горошинського Зейнулу. Еге ж?
— Здається так, хлопче, — прогудів Коцюба. — І помовч, дай послухати.
Та розлучили друзів-братів люди, а ще й лихая доля. А коли підросли, подався Тимко з бродницькою ватагою у татарський степ, аби десь там відшукати свого побратима. А Зейнула з татарськими козаками рушив до уруського порубіжжя, аби пошукати слідів Тимішкових.
Пройшли літа і якось увечері стрілися серед чистого поля дві ватаги і ніхто не хотів поступатися. «Нищи татар!» — гукнув ватаг бродників Тимішко і кинувся на татарського ватага. «Бий урусів!» — крикнув татарський ватаг Зейнула і кинувся на уруса. Билися вони, аж поки не впали з ножами в грудях. А коли випали ранкові роси, востаннє розплющили вони очі і впізнали один одного. Тиміш заплакав: «Здрастуй, друже-брате!» «Тимошку, джан!» — заплакав Зейнула. І обнялися вони, і їхні душі, уже навіки нерозлучні, відлетіли на небо.
Довго мовчали бродники. Гарною була пісня і голоси лірнника та його поводиря були гарними: то злітали до зірок, то шепотіли, мов трава під легким вітром.
— Аж за серце взяла, — зітхнув Коцюба. — От тільки, дідусю, зараз інших співають. Приміром, отих, де люди повертають до своїх полишених колись домівок і тепер вже нізащо їх не покинуть. Чув такі?
— Чув, — відказав старий. — І знаю, що ти маєш на увазі. Але навряд чи ти відаєш, синку, про те, що цю пісню склала людина, якій татарове викололи очі. Тож вона повинна була б співати про зненависть і помсту, але не зробила цього, бо свято вірила, що війни проходять і зненависть помирає, а дружба і приязнь живуть вічно.
Коцюба довго мовчав. Нарешті схилив голову перед лірником.
— Правда твоя, діду, — сказав він. — Тільки, на жаль, ще не скоро люди повірять у це.
— То так, — важко зітхнув старий. — То так, синку.
Терем князя Володимира
За останній рік Боброк відвідував Київ чи не вп’яте. І по кожному приїзді все більше переконувався в тому, що свого часу даремно легковажив думкою про ділові якості князя київського Володимира Ольгердовича.
Позбавлений пильного батьківського нагляду, змінився м’який і ніжний Володко до невпізнання. Кудись відлетіло його щире зачудування перед грецькими та римськими героями. Тепер Володимир вважав, що князі з Гедиминового роду ні в чому їм не поступаються. Це була саме та думка, яку, на відміну від інших навчителів, намагався втовкмачити в незрілі голови княжат дядько їхній Віхол, людина настільки хоробра й розважлива, що перед нею, казали, схиляв голову сам великий князь. І коли в ранній юності Володимир віддавав перевагу розповідям про древніх перед полюванням, то тепер він користувався будь-якою нагодою привезти з молодецьких ловів власноруч забитого зубра чи вепра. Раніше Володко полюбляв тратити гроші (коли такі були) на всілякі дворові танці та ігрища. А тепер все частіше прозирали у Володимирові риси ощадливого і навіть скупуватого господаря, що вмів дати раду кожній копійці.
Щоразу, буваючи в Києві, бачив Боброк щось нове. І це нове було пов’язано з іменем Володимира.
То по котрійсь із грузьких вулиць уподовж Либеді з’явиться добрячий шмат дерев’яного настилу чи навіть бруківки. То ніби чиясь невидима рука натиче лотоки, що вели з київських пагорбів до Дніпра, Почайни чи тої ж Либеді. І вже дивись, по них стікає всілякий бруд та помиї, на які так щедрі безтурботні городяни. І тепер подорожні могли проїжджати повз їхні дворища без того, аби затискувати пальцями носа… То накаже князь київський пофарбувати кожні ворота у свій колір. Це для того, щоб очі киян не втомлювалися від одноманітності вулиць.
Ремствували городяни, лаяли свого князя нишком і вголос, а потім якогось чудового дня піднімали очі на будинки і розквітали задоволеними посмішками: така ж бо ліпота навколо!
А оце намислив князь Володимир Ольгердович раз і назавжди покінчити з головною київською помийницею — Хрещатим яром. Наказав мешканцям навіть найвіддаленіших вулиць звозити до нього залишки ще Батиєвих руйновищ, всіляке будівельне сміття, землю від викопаних льохів та інших ям, таких потрібних у господарстві. Заметушилися, забігали по всіх київських кутках княжі вивідувані та десятські, почали знімати з городян по три шкури за кожну тачку вивернутої не в Хрещатий яр землі. Шмагали нагаями та ще й приказували:
— Не сип тут, а сип у Хрещатий! Для твого ж блага, дурню, засипається Хрещатий! Невже не можеш втямити, бовдуре, що ще якась сотня-друга тачок — і ти вже не будеш скочуватися колобком до самісінького дна того яру, щоб потім дертися по крутизні на інший бік, а будеш проходити до ньому до свого свата чи куми, яко по рівному. Втямив, телепню?