— А чого ви мені все торочите про це? — не стримається, бува, котрийсь з городян, однією рукою тримаючись нижче спини, а іншою витягуючи кашпука, щоб заплатити за страшну шкоду, нанесену містові тачкою землі. — Здерли з мене, скільки захотіли — і йдіть собі далі з Богом!
— Е, ні, — чув він у відповідь. — Князь Володимир повелів нам казати усім, що це, йолопи, робиться для вашого ж блага!
Сплюне з безсилої досади городянин, та й почимчикує до свого дворища. А за якийсь місяць заходиться за звичкою витирати ноги, аж дивиться: чиста підошва — ні глею, ні бруду на ній. Аж не віриться, що таке може бути в Києві.
Найязикатіші з городян подейкували, що це не стільки Володимирові примхи, скільки забаганка його юної дружини красуні Герди, котру позаминулого літа Володимир відвоював у якогось тевтонського батька-лицаря. Всім була гарна ця Герда — і поставою, і ходою, і ангельським голосом. Одна лише біда — надто вже полюбляла вона закочувати під лоба чарівні блакитні оченята, ледь забачить купку паруючого кізячка. Ніби на її батьківщині з кізяками не знайомі…
Не встиг Боброк з Коцюбою та Сашком в’їхати на княже подвір’я, як до них наввипередки кинулося кілька слуг. Вони підхопили поводи і повели змилених коней до конюшні, перед якою біля десятка інших слуг з тихими прокльонами, аби не чула молода княгиня, махали мітлами і посипали землю білим дніпровським пісочком. А біля ґанку княжого терему на прибульців чекала ще одна несподіванка — доріжка, сплетена з різнокольорових смужок тутешніми служницями та покоївками. Знову ж таки за повелінням князевої жони.
Коцюба подивився на все це, і його рука мимоволі потяглася до потилиці.
— Прямо хоч бери та й знімай щкарбани, — напівжартома, напівсерйозно поскаржився він. — Але де ж це бачено, щоб староста босим став перед своїм князем?
— Можете не знімати, — послужливо схилився перед прибульцями старший зі слуг. — Княгиня наказали одягати ось це…
І він показав на плетені з житньої соломи, незайманої чистоти личаки, що акуратною купкою лежали праворуч від входу до теремних дверей.
— А сказився б ти йому зі своїми лапцадралами! — почулося з темряви сіней чиєсь незадоволене бурмотіння. За хвилину звідтіля виступив сивобородий дружинник. — То здоров будь, княже Дмитре, — мовив він до Боброка, ледь схиливши перед ним лисувату голову. — Чи мо’ вже й знатися не хочем?
Боброк придивився до дружинника і аж відступив від здивування. Перед ним стояв не хто інший, як їхній дядько Віхол — один з тих дядьків, що наглядали у Вільно за малими княженятами з Гедиминового коліна. Дуже суворим і вимогливим був Віхол, не давав він княжатам жодного спуску. За найменшу провину шмагав своїх вихованців, як шкідливих козенят. Не дивився, хто був перед ним — синок великого князя чи удільного. Тому, не зважаючи на те, що знав дядько Віхол безліч ратних оповідок та історій, малі княжичі злякано щулилися, коли він виникав — як завжди, несподівано — перед їхніми очима.
І чи не найбільше діставалося від дядька Володкові, хоча він і не був якимось визначним бешкетником чи заводіякою. Діставалося йому за те, що був Володко надто ніжним і тонкосльозим, що аж ніяк не личило майбутньому вою і князю.
— Дядьку Віхоле! — вигукнув Боброк, обнімаючи старого. — Це ж за що тебе так полюбив князь київський, що ти опинився в його теремі? Він же, наскільки пам’ятаю, ховався від тебе, як мишенятко від кота?
— За що отримував додатково, — задоволено відказав Віхол і погладив свою пишну бороду, яку Боброк розкуйовдив своїми обіймами. — А полюбив він мене, княже Дмитре, з тої причини, що комусь та треба приглядати за його хлопцями від покійної дружини. Бач, забаглося, нарешті, князеві київському доглядати своїх чад так, як доглядали колись і його самого. А доглядав за ним, Дмитре, сам знаєш хто, — і Віхол підморгнув Боброкові.
— Та вже ж знаю, — посміхнувся Боброк. — Ти, дядьку. І не тільки за Володком доглядав, а й за нами, многогрішними. Це ж скільки лозин обламав ти об наші спини?
— Не лічив, — зізнався дядько. — Але гадаю, що це пішло вам на користь.
— Ще б пак, — засміявся Боброк. — Як тільки угледів тебе, то спина одразу засвербіла. І мимоволі почав перебирати всі свої гріхи.
— Отже, таки пішло на користь, — задоволено зазначив Віхол. — Він озирнувся навколо і додав трохи тихіше. — Признаюся, княже, що засватав мене сюди не Володко, а сам великий князь. Бо помітив, що князь київський готовий ходити під черевиком своєї княгині. Це ще та, скажу тобі, цяця! При Ольгердовому дворі була собі дівка як дівка — тиха й слухняна. Сам відаєш, що великий князь багато волі жіноцтву не давав. А тут наче з ланцюга зірвалася — ступити не може без своїх покривок, лапцадронів та вишиванок. Там не стань, сюди не сядь… Тьфу ти, шлях би трафив це ганчір’я!