Віхол спересердя сплюнув на різнокольорову доріжку, проте тут же запрацював чистим сап’янцем. Видно і він побоювався клятої молодиці Герди.
— Тож радий тебе бачити, Дмитре. І мушу сказати, що великий князь і досі не нахвалиться тобою за те посольство до Хаджибея. А така честь випадає далеко не кожному. Проте не дуже задирай від того носа перед старим Віхолом, не забувай, що до твоєї кебети і він колись докладав своїх мізків…
І старий постукав пальцем по своєму чолу, зораному незліченними зморшками. А Боброк зі здивуванням завважив, що Віхолові очі підозріло заблищали. Схоже, на старості стає дядько таким же тонкосльозим, яким у дитинстві був його пестун Володко.
Мабуть, Віхол здогадався, про що думав Боброк. Тому гордовито підняв сиву голову і додав іншим голосом, в якому вже вчувався метал:
— То ходімо, княже Дмитре, до покоїв князя київського. Бо він, коли угледів з вікна, як ви в’їжджаєте у двір, одразу послав за тобою.
Князь київський чекав на них у зброярні. Її вузькі вікна-бійниці виходили на схід та південь. Сонце саме піднімалося над деревами і зброярня була переповнена мерехтливим світлом, від чого темні, зрубані з тесаних колод стіни набрали густого бурштинового кольору, а числені ножі, списи, залізні сорочки та мечі виблискували, мовби пластівці слюди на піщаному дні Золотоношки — маленької затишної річки, котра вливалася в Дніпро майже навпроти Черкас.
У княжій зброярні панували запахи дьогтю, шкір, деревного вугілля і понад усе — міцного чоловічого поту. І лише бездоганно вимиті вікна-бійниці і вишивані фіранки на них наводили на думку, що всепроникна рука чарівної княгині Герди дісталася вже й сюди.
Володимир сидів біля столу і уважно розглядав руків’я якогось ножа. Коли увійшли прибульці, він рвучко підвівся і рушив їм назустріч.
— Вітаю тебе, княже канівський, — радо тиснучи руку Боброкові, проказав він чистим глибоким голосом. — Вітаю й тебе, віснику ординський, — з легкою посмішкою звернувся до Коцюби.
По тому князь київський перевів нетерплячий погляд на дядька Віхола, чакаючи, що той відкланяється і вийде із зброярні. Так вже було заведено: коли князі радяться, слуги, навіть найповажніші, повинні залишити їх насамоті.
Проте на цей раз, всупереч очікуванню, старий воїн і не думав зачиняти за собою двері. Навпаки, він з незалежним виглядом рушив до столу, за яким тільки-но сидів Володимир, проминув його і зупинився біля вікна, роздивляючись, що діється за ним. Скидалося на те, що дядько Віхол покидати зброярню не збирається. І робить це він, либонь, не з власної примхи, а з чийогось наказу. І коли такий наказ був, то він мав виходити з вуст лише однієї людини — великого князя литовського і руського.
«Схоже, дядько Віхол приїхав до Києва не тільки для того, щоб навчати княжих дітей, — подумав Боброк. — Швидше за все, великий князь бачить його своїми вухами й очима у Володимировому теремі. А може, навіть і голосом».
На запитальний погляд канівського князя Володимир ледь помітно розвів руками. І з цього жесту Боброк зрозумів, що його здогад не був помилковим. Атож, дядько Віхол мав стати тим неминучим лихом, боротися з яким було неможливо. Його треба було лише терпіти, як терплять зливу чи спеку.
Київський князь важко і голосно зітхнув, підкреслюючи цим своє ставлення до Віхолової присутності. Проте старий дружинник і вухом не повів. Тоді Володимир зітхнув ще раз, уже значно тихіше і повернувся до прибульців.
— По пилюці на вас бачу, що ви не тільки подолали чималу відстань, а й ще не встигли ніде в Києві зупинитися…
— Пилючку з них пір’ячком змахували, — ущіпливо зауважив Віхол, не відвертаючись від вікна. Володимир розсміявся.
— З одежі, дядьку Віхоле, з одежі, — уточнив він. — Але не з обличчя… То може, княже канівський, сядемо спершу до столу і перекусимо? А вже тоді погомонимо про те, що саме привело вас до Києва.
Боброк ледь помітно схилив голову.
— Вибач, княже, але маємо вісті не лише для тебе, а й для великого князя.
— Його зараз немає в Києві, — відказав Володимир. — То можеш розказувати нам усе. А ми вже передамо великому князеві. Чи не так, дядьку Віхоле?