Той кивнув головою. Володимир знову повернувся до прибульців.
— Все ж, може, спочатку перекусите з дороги?
— Дякую, княже, — відказав Боброк. — Але ми із старостою воронівським дещо набрали в сакви і вже зазирнули туди зранку.
— Що ж, тоді, мабуть, краще взятися до діла, — згодився Володимир. — То з чим ви приїхали?
— З важливим повідомленням, княже. Нарешті опісля п’ятимісячної мовчанки наш щирий друг Рашид дав знати про себе.
Рашидом тут називали кримського хана Мамая, беклербека перекопської і подніпровської орд. Таким було повеління великого князя литовського та руського. Ольгерд неухильно дотримувався правила, що в справах такого роду не годиться називати речі та людей своїми іменами.
— Он як, — полегшено видихнув князь київський і показав гостям на вичовгану до блиску лавицю. — Цікаво. То чого ж хоче наш друг Рашид?
— Про те нехай воронівський староста повідає, — кивнув Боброк на свого супутника. — Бо він, а не я з ним зустрічався.
Володимир перевів погляд на Коцюбу.
— Що, маєш листа від Рашида?
— Ні, княже, — схилив голову Коцюба. — Я йому про це натякав, проте Рашид навідріз відмовився підписувати будь-що.
— То, може, наш спільний друг не відає грамоти? — не втримався Володимир.
Дядько Віхол пересмикнув плечем, мовби хотів сказати: дурниці плетеш, Володко.
— Та ні, на грамоті Рашид розуміється, — заперечив Коцюба. — Свою відмову він пояснив тим, що і в князівському, і в ханському оточенні багато вух, а ще більше очей. До того ж, він твердить, що не є таким всемогутнім, як гадає великий князь литовський та руський. І з тої причини не може говорити та діяти так, як вважає за потрібне.
— Може, й правильно, — згодився Володимир. — Отже, на лист розраховувати нічого. Тоді розповідай, що він велів передати на словах.
— За його словами, перекопський та придніпровський хани незадоволені тим, що переяславська земля вже другий рік не сплачує ясиру.
— Спасибіг за нагадування, — насмішкувато зауважив Володимир і скосив очима в бік старого Віхола, котрий все ще не відходив від вікна. Проте той мовчав і Володимир знову звернувся до прибульців. — То це заради цього ви всю ніч гнали коней?
— Не тільки, княже, — відказав Коцюба. — Рашид велів ще передати, ніби хани схиляються до можливості набігу на порубіжні переяславські землі, аби силою взяти те, що їм належить по праву. Проте коли це станеться, наш друг Рашид ще не відає.
— Це вже дещо, — посерйознішав Володимир.
— Але не все, — втрутився Боброк.
А Коцюба незворушно продовжував:
— По тому наш друг Рашид велів передати великому князеві литовському та руському таке: коли литовське та руське війська зійдуться в битві з ордами Хаджибея та його братів, то Рашид знайде можливість для того, аби його чауші участі в цій січі не брали.
— Нарешті, — з полегшенням видихнув Володимир. — Це й справді найцінніше з того, що ти, старосто, переказував за всі ці п’ять місяців. Але чи щирий при цьому був наш друг?
Боброк помітив, що Віхол кивнув головою. Цим він ніби дав знати, що схвалює Володимирові слова.
— Я теж про це запитував, княже, — запевнив Коцюба. — Проте Рашид відказав, що ніяких доказів надавати не збирається. Єдиний доказ — то його слово, а слову своєму Рашид ще жодного разу не зраджував. Зараз він робить все можливе, аби його думку про невтручання в котору межи литвинами та Ногаєвичами поділяли й найповажніші люди орд лівобережного Дніпра. У зв’язку з цим Рашид хоче знати думку великого князя з такого ось приводу. Припустимо, йому вдасться вмовити найповажніших людей не встрявати в цю котору. То коли вони мають відмовити Ногаєвичам у допомозі — одразу чи хай тягнуть до останнього? Звісно, коли тільки ногаєвичі звернуться по неї.
Володимир постукав пальцями по столу.
— Шкода, що великого князя зараз немає в Києві, — нарешті сказав він. — Проте, гадаю, йому буде цікаво знати і нашу спільну думку. То що ти можеш сказати, княже канівський?
— Думаю, що для нас було б краще, якби найповажніші люди лівобережних орд тягли до останнього, — повагом мовив Боброк.
Віхол, котрий, як і раніше, не відривав погляду від вікна, ствердно хитнув головою.
— Чому ти так вважаєш? — поцікавився Володимир.
— Я, княже київський, міркую так. Припустимо, Ногаєвичі отримали відмову одразу. Тоді вони мають досталь часу, щоб вирішити, варто їм одразу вирушати у збройний похід на Литву та Русь чи відкласти це до кращих часів? А коли великий князь Ольгерд сам вирушить проти них, Хаджибей з братами почнуть всіляко ухилятися від вирішальної битви і будуть щипати нас, яко пси ведмедя. А оскільки у великого князя військо переважно піше чи, скажімо, важкозбройне, то ганятися за ординцями по всіх степах — значить геть програти битву.