— Це так, — змушений був згодитися Володимир.
— Та це ще не все, — вів далі Боброк. — У них є й інша можливість. Турецький Назим-паша пообіцяв Ногаєвичам, що Порта може прислати двадцять, а то й тридцять тисяч яничарів, перед якими тремтить вся Європа. У такому випадку Литві та Русі загрожує куди більше спустошення, ніж це було при Батиєві.
Володимир у задумі поскріб пальцем підборіддя.
— Розумні слова кажеш, княже Дмитре. А ти як вважаєш, дядьку Віхоле? Чом мовчиш?
Старий дружинник кинув на київського князя докірливий погляд і знову відвернувся від вікна.
— Мене тут немає, — відказав він і по паузі додав: — І не було ніколи. Моя справа — стежити за тими, хто приїздить, і проводити їх у ті покої, на котрі ти, княже, вкажеш.
— Ич який, — засміявся Володимир. — Отже, тебе тут немає. То де ж тоді тебе шукати, коли що?
— Я, княже, нині стою з того боку дверей і слідкую за тим, аби ніхто не міг підслуховувати, про що тут іде мова.
— А що, коли зараз там хтось стоїть замість тебе і підслуховує?
— Це виключено, княже, — відказав Віхол. — Там, біля завороту сюди, стоять мої найвірніші хлопи. Вони й інших не пропустять, і самі не можуть підслуховувати, бо недочувають. А їм я сказав, що стоятиму в заглибинці перед входом у зброярню.
— І все ж я не розумію, навіщо тобі потрібно бути одночасно за дверима і тут, — признався Володимир.
Віхол кинув на князя київського співчутливий погляд.
— А тут і розуміти нічого, — відказав він. — Сам відаєш, що в Києві ще кишма кишать ординські вивід-ники. Вони полюють не лише на державні таємниці, а й на тих, хто до них причетний. На тебе, наприклад, княже Володко. Але ти маєш доста гриднів, котрі охороняють тебе. З чим я до тебе прибув і чого від мене вимагає великий князь, ти, мабуть, здогадуєшся. Проте в мене охорони немає. Тож нехай ті песиголовці-вивідники гадають, що старий безпомічний Віхол лише стоїть під дверима і про княжі таємниці нічого не відає. Їм менше клопоту буде зі мною, і я ще трохи поживу на цьому світі… А Боброк, княже Володимире, вірно мислить.
— На те він і Боброк, — кивнув головою князь київський і звернувся до Коцюби. — Рашид тобі ще щось казав?
— Так, княже. Рашид казав, що, на превеликий жаль, вплив на беклербека Мамая, який водночас є кримським ханом, має не лише він, а й інші. Зокрема хани перекопської та подніпровської орд, що довірили Мамаєві керувати своїми туменами. Проте вони поводять себе так, начебто володіють не тільки своїми улусами, а всією Ордою. А показати їм їхнє справжнє місце беклербекові нині не з руки. Тож Рашид вважає, що тут йому на допомогу можуть прийти Литва та Русь.
— Як саме? — запитав Володимир.
— Можна підсунути, скажімо, подніпровському хану Хайдарові таких вивідників, котрі б доносили йому не завжди правдиві повідомлення. Хан, звісно, передаватиме їх беклербекові своїх туменів. А це, в разі якоїсь невдачі, дасть змогу Мамаєві звинуватити в усьому занадто самовпевненого хана, який, здається, готовий злигатися з братами-ногаєвичами. Ходять навіть чутки, що він, не порадившись з Мамаєм, збирається послати на допомогу Хаджибеєві та його братам щонайменше один тумен своїх чаушів-добровольців.
— Ого! — вихопилося у Володимира.
— Проте Рашид велів передати великому князеві, що в тумен той збирається різний непотріб та каліч, що готова розбігтися при першому посвисту батога. А щоб це швидше сталося, сотнями і тисячами в ньому керують найбоягузливіші з ординських чаушів.
Володимир в задумі заходився смикати кінчик своєї невеликої ще бороди.
— Мудра людина цей Рашид, — нарешті сказав він. — Мудра…
Зненацька він хитро примружився на Боброка і запитав:
— Пам’ятаєш, княже Дмитре, як свого часу наш суворий дядько Віхол втовкмачував нам, що колись та доведеться гратися у всілякі потаємні ігриська, де мають значення не лише зміст мовлених слів, а й обставини, при яких ці слова були мовлені? Слова, вчив нас дядько, — при цьому Володимир кинув погляд на незворушливого Віхола, — мовлені в присутності навіть найвідданіших людей, важать набагато менше, аніж слова, мовлені наодинці. То при яких обставинах, Коцюбо, ти розмовляв з нашим другом Рашидом?
Віхол коротким кивком схвалив це запитання свого колишнього вихованця.
— Розмовляли ми, княже, наодинці, — відказав Коцюба і посміхнувся. — Проте за яких умов це трапилося, ти навіть не повіриш.