— Все може бути, — згодився Володимир. — То я слухаю.
— Не знаю, відаєш ти про це, чи ні, але тиждень тому беклербек Мамай зі своїми нукерами та мурзами, серед яках був і Рашид, вирішив проїхатися по руських селах, що стоять над Сулою.
— Так, я чув про ту поїздку, — відказав Володимир. — І Мамай мав на це повне право, бо переяславська земля сплачує ясир подніпровській орді. А Мамай, як ти вже казав, керує і її туменами. Подобається нам це чи ні — то інша річ, проте згоди нашої тут ніхто не питав.
— Отож, княже, я, як староста, з радістю зустрів найбільшого воєначальника Орди, — продовжував Коцюба. — І навіть запросив його разом з почтом до свого двору перекусити, що Бог послав. Проте беклербек лише зазирнув до мого обійстя з висоти свого коня, та заїздити відмовився. Сказав, що він задихається від важкого повітря уруських хат і дворищ. Бо там, бач, гуляють свині. Тож я змушений був своє угощення виставляти на леваді.
— Чи не там, де ви вправляєтеся у стрільбі з луків по ординських бовванах? — поцікавився Боброк.
— Саме там, княже, — посміхнувся Коцюба. — Проте, слава Богу, ми заздалегідь дізналися про Мамаїв приїзд і ті боввани заховали… Так от, провели ми беклербека за Сулу, а пізно вночі я почув, як якийсь кінний зупинився біля моїх воріт. Ну, думаю, мабуть, гінець з Канева чи Переяслава привіз якусь вість. Підходжу до воріт, придивляюся — і очам своїм не вірю: Рашид! Той самий, який чи не найбільше крутив носом. І вже не в татарській, а в нашій, руській одежі. Сам запросився до мене в хату і хоч би тобі поморщився від задухи. І там, в хаті, розповів мені, княже київський, те, що я тобі зараз переповів. А ще порадив їхати до Києва не одразу, а за два-три дні, щоб ніхто, бува, навіть випадково не зв’язав мій спішний від’їзд з Воронівки з його прибуттям до неї… — Коцюба на мить затнувся, — навіть у складі Мамаєвого почту.
Володимир полишив свою бороду і заходився барабанити пальцями по столу.
— Дивна оповідка, — нарешті сказав він. — А найдивніше в ній те, старосто, що твоя воронівська сторожа пропустила його. Чи, може, вона ночами спить? Тоді це дуже погано.
— Ні, княже, сторожа наша не спить, — відказав Коцюба. — Після всього, що сталося, спати нам не можна. До того ж я щоночі перевіряю її о будь-якій порі. А що вона пропустила Рашида, то це пояснюється просто. Рашид обличчям однаково скидається як на татарина, так і на русича. Це, княже, в наших краях не дивина. При тому він запевнив сторожу, що є посланцем князя канівського і приїхав за його наказом. А перед посланцем князя канівського воронівські ворота розчиняються вдень і вночі.
— І сторожа твоя вірить кожному прибульцеві на слово? — продовжував допитуватися Володимир.
— Це не зовсім так, княже, — заперечив Коцюба. — Рашид показав моїй сторожі знака, що його князь Боброк вручає своїм найвірнішим людям.
— Кг-мм… — прокашлявся Володимир. — То виходить, що найшанованіші ординські люди сьогодні роз’їжджають з пайцзами князя канівського?
— Виходять, княже, що так, — шанобливо схилився у поклоні Коцюба.
— А що скаже на це сам князь канівський?
— Я не проти того, щоб на руській землі не лише найвищі ординці, а й самі хани роз’їжджали лише з такими пайцзами, — відказав Боброк.
— Я теж, — зблиснув очима Володимир. — А тепер, товариство, давайте поміркуємо над тим, що повідав нам староста воронівський, та й пошлемо великому князеві разом з повідомленнями і наші міркування. Чи не так він наказував, дядьку Віхоле?
— Так, — згодився старий дружинник.
— Княже, Рашид дуже наполягає, аби такі повідомлення великому князеві надсилалися лише усно, — застеріг Коцюба. — Він не хоче, аби навіть в найтаємніших листах згадувалося його ім’я. Рашид кілька разів повторював, що в урусів більше очей, аніж вух, і найгірше те, що багато тих очей навчені письму.
— Ну що ж, ми повинні вволити його бажання, — сповільна відказав Володимир і поглянув на Віхола. Той ствердно кивнув головою. — Але в такому випадку хтось із нас повинен мати дуже добру пам’ять, аби передати великому князеві все так, як воно було. Інших вплутувати в таку справу не маємо права.
— Моя пам’ять мене ще не підводила, — нагадав про себе Коцюба.
— Ти вже зробив свою справу, — відказав Володимир. — І ні великий князь, ні я цього не зябудемо. До того ж твою відсутність у Воронівці помітять одразу. Так що це повідомлення передасть хтось інший.
— Я можу, — сказав Боброк.
Проте Володимир не звернув уваги на його слова. Він зупинив погляд на старому дружинникові.