— Дядьку Віхоле, як ти дивишся на те, аби прогулятися до великого князя? Тим більше, що тільки ти відаєш, де він зараз має бути.
— А чом би й не прогулятися, — згодився Віхол.
— Отже, вирішено, — пристукнув Володимир долонею по столу і лише тепер звернувся до Боброка. — Вибач, Дмитре, але ти мені потрібен тут. — І не стидаючись присутніх, докінчив: — Без тебе я мов без рук.
Ні він, ні князь київський ніколи не вважали себе щирими приятелями, хоча в дитинстві їм не раз одночасно здіймали штаненята за участь у якійсь спільній капості. Та лише по тому, як Ольгерд повернувоя знову до Литви, Боброк відчув, що починає дивитися на князя київського зовсім іншими очима. І по швидких поглядах чи посмішці здогадувався, що і Володимир ставиться до нього набагато приязніше. Чи не тому, що тут, на краю дикого татарського степу, більше немає нікого з колишніх княжат? А так часом праглося, особливо коли надходили якісь непевно-погрозливі вісті, прихилитися спиною до надійної спини і разом боронитися супроти всіх негараздів та небезпек!
Що ж, цього завжди прагли люди руські, тим більше руські князі. Хоча б тому, що це було для них недосяжною мрією.
Зустріч давніх приятелів
А в Сашка тим часом були свої клопоти. Насамперед він простежив, аби коні, на яких вони приїхали до Києва, були напоєні та нагодовані. І не якоюсь там соломою чи торішнім сіном, а чистим вівсом.
За тим Сашко струсив з себе порохняву, пригладив долонею непокірний вихор і подався за обійстя, аби дізнатися, що нового робиться в Києві. Та скоро він забув про свій намір і перетворився на звичайнісінького сільського хлопця, якому цікаво геть усе. В останню мить вихоплювався він з-під коліс яскраво розцяцькованих карет чи простих возів, придивлявся до дорослих, заклопотаних своїми справами киян і до таких же, як і він сам, хлопчиків та дівчаток. Особливо до дівчаток. Придивлявся до них Сашко і думав: яким же це треба бути щасливцем, аби жити в такому великому, гамірливому і чудовому місті, як Київ!
І все ж, якби йому зараз запропонували залишитися тут, він би добре подумав, як бути. Бо тепер є у нього і двір, і діло, і сам канівський князь йому майже за батька. І спить він не під парканом, і їсть, скільки завгодно, і коня має власного — не те, що тутешні київські, які, може, жодного разу в житті на нього не сідали і не відають, за що хапатися — за хвіст чи за вуха.
А вже про те, що ні в кого з них немає такого гарного одягу, — не купленого, не випрошеного, а дарованого самим великим князем Литовської і Руської землі Ольгердом — не варто й казати!
Ні, не так вже й добре живеться киянам у своєму стольному місті. Це лише спочатку так здавалося Сашкові, бо він здебільшого роздивлявся будинки, а не людей. А тепер, коли його люди цікавили, він завважив, що більшість з них ходять майже в такому лахмітті, яке він, Сашко, носив ще минулого літа. Он взяти хоча б того хлопчака, що шкандибає попереду. Штанці обтріпані знизу і латка на них така, що й долонею не прикриєш. І чимось він схожий на Тимка воронівського. І не просто чимось, а дуже схожий. Дивно…
Аби переконатися, Тимко це чи ні, Сашко забіг з одного боку від хлопчини, по тому — з іншого. Так, сумнівів бути не може — це Тимко.
І вже не вагаючись, Сашко підійшов до давнього приятеля. Як водиться між друзями, ляснув його з усієї сили по плечу і загорланив:
— Привіт, Тимку!
З несподіванки хлопчина, мов ужалений, відстрибнув убік. Його блакитні оченята перелякано втупилися в Сашка, проте через мить в них засвітилася неприхована радість:
— Сашко? Ти диви, значить, правду казав віщун.
— Який віщун? — не зрозумів Сашко.
— Та був такий. Тільки він вже далеко. А ти як потрапив сюди? Ти ж, кажуть, у Каневі біля князя Дмитра живеш. Чи не так?
— Так, — відказав Сашко, відчуваючи, як його вуста розтягуються в самовдоволеній посмішці. — Та він оце приїхав до князя київського Володимира, ну, і я з ним. Вони зараз сидять у теремі та розмовляють, а я вирішив трохи прогулятися. А ти як сюди втрапив?
Тимко чомусь завагався. Врешті відказав:
— Та-а… Ми сюди з Іваном Овраменковим прийшли.
Сашко наморщив чоло.
— Овраменко? — перепитав він. — Щось я не чув такого.
— Бо він не з воронівських, він тутешній. Йому, бач, татари викололи очі, то я тепер у нього поводирем.
— Так я ж чув про цього Івана! — вигукнув Сашко. — Нам про нього розповідав сліпий лірник під Акерманом, коли ми ходили туди з посольством. А ще той лірник співав пісню про тебе і про Зейнулу. Це справді про тебе?