— Охо-хо, — важко зітхнув віщун. — Прийде час — і свої стануть страшнішими від зайд. Брат на брата піде оружно, а син — на батька. І жахливою буде та пря. А той, хто залишиться живий, буде заздрити убієнним.
На продовгуватому обличчі Івана туго напнулися жовна.
— Страхітливі речі мовиш ти, дідо, — хрипко озвався він. — То невже не буде порятунку ні онукам нашим, ні нашій згорьованій землі?
— Буде, — відказав віщун. — Неодмінно буде. Але час той ховається в імлі, і нікому з нас не судилося побачити світ без наруги і сліз.
— То, виходить, не варто і боротися? — майже вигукнув Іван, — не варто мучитися і сподіватися?
— Я такого не говорив, Іванку, — лагідно мовив віщун. — Буде і на нашій вулиці свято, буде. Але ненадовго. А справжня воля наша, виджу, затьмарена у віках.
— Але ж вона є? — не вгавав сліпий.
— Є, Іванку… Але шукай її не в сильних князях, а в собі. Кожен має шукати її лише в собі.
— Вірю тобі, дідо святий, і молитиму Бога за твоє довге життя, бо ж не всім даровано вміння зазирати так далеко. А ти нас не дуже картай за те, що прагли понести до людей слово волі під личиною вбогих сліпців. Сам видиш, що на більше нашої ницої уяви не стало.
Віщун поклав на плече сліпого легку, висхлу руку.
— Вже не картаю, Іванку, — мовив тихо і сповільни. — Жорстоко відплатилося тобі за твоє нетерпеливе сподівання. І не лише тобі одному. Друзі твої і побратими по вірі Левко Зайвий і Степан Вільховий наклали життям. А Федірко Мартинів, як і ти, мацає костуром дорогу перед собою.
— Що, йому теж очі випалили? — вжахнувся Іван.
— Так, — скорботно відказав віщун. — Але про це та про все інше погомонимо тоді, коли відпустимо цю невинну дитину.
І дідо повернувся до Тимка. Його вицвілі, під колір кущуватих сивих брів, очі випромінювали таке тепло, що по тілу Тимковому наче голочками заштирикало. А ще через хвилю йому стало так затишно і спокійно, як буває спокійно дереву під промінням травневого сонця. І як листю хочеться зашелестіти після довгої мовчанки, так і Тимкові закортіло чомусь розповісти дідові про все, що лише бачили його очі за час мандрівки подільською землею, якою володів хан Солтан: скільки оружних татар зустрічали вони з Іваном; скільки бачили багатих, а скільки бідних; і що казали про татар тамтешні подоляни; і чи слухали вони Іванові співи про волю та повернення своїх князів зі сльозами на очах, чи тільки знудьговано посміхалися.
Інколи віщун задавав тихим своїм голосом якесь запитання, і тоді виявлялося, що Тимкові очі бачили набагато більше, аніж це відклалося в його пам’яті. Він почував себе так, ніби дідо зняв з-перед його очей пелену і тепер міг без зупинки назвати десятки сіл та поселень, через які вони з Іваном проходили. А коли дідо все так же тихо і неспішно розпитував, що саме творилося в тому чи іншому селі або навколо нього, то очі пригадували, вуха підказували, а язик поспішав розповісти про кожен крок, зроблений там Іваном і Тимком.
Нарешті сивобородий віщун закінчив розпитування. Якийсь час він сидів мовчки. Тоді посміхнувся очима до Тимка, сказав, що він, Тимко, великий молодець і незабаром в найкращому з руських міст на нього чекатиме несподівана і радісна зустріч з давнім товаришем. А поки що Тимкові треба гарно виспатися і набратися сил, бо вони йому будуть дуже потрібні. І куди більше, ніж зараз.
І Тимко заснув. Уві сні він літав, мов вільна птаха. То кружляв у високості, то, наче пір’їнка, пропливав межи світлих березових крон, то на льоту зачерпував долонею цілющої води з криниці, про яку відав лише він сам. Літав Тимко і почувався найщасливішою у світі людиною. По тому примостився на розлогій гілці і заснув.
А коли прокинувся і розплющив очі, то виявилося, що він спить не на гілці, а на ряднині під березою, а крізь веселе тріпотливе листя до нього пробивається сонячне проміння. При вході до печери стояли віщун з Іваном і про щось тихо перемовлялися. По тому віщун рушив до Тимка.
— Доброго ранку, дідо, — схопившися на ноги, привітався Тимко.
Віщун відповів не одразу. Він дивився на Тимка таким поглядом, ніби намагався розгледіти, що робиться на самому денці Тимкової душі. І від того погляду Тимкові аж лячно стало. А ноги самі зривалися з місця — так хотілося негайно кудись побігти, щось розвідати, аби лише дідо наказав.
Проте дідо нічого не наказував. Натомість він утворив долонями якийсь плавний порух навколо Тимкової голови — так, начебто хотів оборонити хлопця від когось — і сказав: