— Хай буде світлою твоя дорога, хлопчику.
По тому Тимко взяв Івана за руку, і їх повели від печери. Спочатку Тимко рухався, як уві сні. А повністю отямився лише на якомусь узліссі, звідкіля було видно невелике село, що затишно розляглося у квітучому видолинку.
Згодом вони проминули десятки сіл і містечок. Тож Тимко геть забув, як звалося те село у видолинку, неподалік від якого, як щось нашіптувало Тимкові, знаходилася пуща з печерою віщуна. Звісно, дорогою хлопець не раз розпитував Івана про дивного діда, та оскільки той відмовчувався чи відбувався ухильними словами, то Тимко, зрештою, залишив його у спокої. І тільки десь на самісінькому денці Тимкової свідомості закарбувалося усвідомлення того, що таких віщунів на землі одиниці і їхні діяння перевищують діяння найславетніших князів чи ханів. Проте Тимко вже не міг втямити, чув він таке від Івана, чи йому це просто наснилося.
Отаке трапилося з Тимком зовсім нещодавно. А, може, не стільки трапилося, скільки й насправді наснилося. Тоді чи варто про це розповсюджуватися?
Мабуть, ні…
— Гаразд, — відказав Сашко, і голос у нього був ображений. — Не хочеш казати, то й не треба. Коли ти такий, то й я нічого більше не казатиму…
— Не ображайся, Сашку, — вибачливо мовив Тимко. — Але ми з Іванком побували в стількох місцях, що я вже й забув, в яких саме. Були ми в Житомирі, були біля Хмільника, де стоїть аул подільського хана Солтана. Були ми і в Красилові. Чув про таке село?
— Ще б пак! — стріпнувся Сашко, і його образу мов вітром здмухнуло. — Це ж те саме село, де народився князь Дмитро!
— Еге ж, — згодився Тимко. — Іванко хотів дізнатися, що там сталося піся того, як князь погнався за татарськими паліями.
— То чому ж ти одразу про це не сказав? — спалахнув Сашко. — Ич який!
Тимко відповів не одразу.
— А ти, Сашку, переконаний, що твій князь зрадів би тому, що про його Красилів розповідав би саме ти? — врешті запитав він. — Знаєш, є такі вісті, про які найменше хотілося б почути від близької людини.
Сашко здивовано втупився у свого товариша. Ти диви — таке мале, а вже балакає так, що не кожен дорослий здатен його зрозуміти!
— Тимку, де це ти так навчився говорити? — вражено запитав Сашко. — Балакаєш, як столітній старець!
— У Івана, — відказав на те Тимко. — Ти знаєш, який він письменний! Коли в нього ще були очі, він, кажуть, перечитав усе, що можна. І коли ми з ним ідемо тепер від села до села, то Іван розповідає мені геть про все, що колись читав. А потім ми разом це обговорюємо.
— І що ж ви там обговорюєте? — ревниво поцікавився Сашко. — Він був переконаний, що найрозумніші розмови ведуть тільки вони з князем канівським.
— Про різне, — стенув плечима Тимко. — Ну, наприклад про те, що є люди, котрі кричать від кожної вавки. А є такі, що про своє горе не хочуть розказувати нікому, бо вони сильні і не люблять, коли над ними починають охкати та зойкати.
— Чому?
— Бо від цього їм стає ще важче на душі.
Сашко замислився, а тоді обережно запитав:
— То що, у Красилові дуже погано?
Тимко кивнув головою. Проте тут же спохопився і сказав:
— Але я тобі про це нічого не розповідав, добре?
— А ти й так нічого не казав, — Сашко зітхнув і вже спокійніше, по-діловому додав: — Я передам князеві, що випадково побачив тебе в Києві, і ти хочеш розповісти йому про щось дуже важливе. А про що саме — не відаю.
— Це ти гарно придумав, — похвалив Тимко товариша. — Але як ми знову зустрінемося?
— Кажеш, ви зупинилися в отій хаті під берестком?
— Так.
— То слухай уважно. Коли князь захоче побачити вас, я приїду сюди і скажу, де і коли він на вас чекатиме. Ну, бувай, Тимку!
Князь канівський із Сашком з’явилися під вечір. Сашко звівся на стременах і зазирнув за жовті ворота.
— Тимку, ти тут? — гукнув він. — Ми приїхали!
На ганок видибала старенька жінка. Вгледіла за воротами постать дужого вершника і хутенько скотилася з ганку.
— Заходьте, люди добрі, — вклонилася вона. — І ведіть своїх коників до стайні, а я їм вівса дам. У нас овес гарний, свій.
— Спасибіг вам, бабусю, — підказав Боброк. — Але і в нас він теж свій… Мені б тільки побачити того хлопця, що, кажуть, зупинився у вас.
Бабуся ображено стулила і без того тонкі вуста.
— А чому тільки Тимка? — запитала вона. — Мій племінець Йванко також хотів би зустрітися з тобою, княже канівський. Йому теж є про що розповісти.
— Гаразд, — відказав Боброк і в’їхав у двір. Спішився, кинув Сашкові повід і наказав:
— Зачекай на мене тут.