Поруч з Володимиром сидить огрядний Любарт з гордовитою левовою поставою. Старий Гедимин чи не найбільше пишався саме ним, Любартом.
Ще б пак — у всі часи київська Русь віддавала належне мудрості, силі і відвазі галицько-волинських князів, котрі, зрештою, перебрали на себе славу і владу князів київських. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія-Болеслава погляди тамтешніх бояр звернулися не до корінних руських князів (яких, по правді, лишилося дуже мало після татарських ножів), а саме до Любарта Гедиминовича. Він був одружений на доньці Юрія-Болеслава, балакав галицькою мовою не згірш від будь-кого з галичан, та ще й твердив, що коли сяде на стіл галицький та волинський, то не порушить жодної з вольностей цієї землі. Усівшись на галицький стіл, він не приховував, що має бажання, як і його тесть, бачити Литву — свою отчу землю! — під рукою галицького князя.
Та тринадцять років тому гонорові Любарта було завдано нищівного удару.
А почалося з того, що Ольгерд з Кейстутом, аби запобігти татарським набігам, послали до золотоординської столиці Сараю послів з дарунками та запевненнями в дружбі, приязні та збройній допомозі супроти будь-якого ординського ворога. Взамін же попросили кілька руських земель, як то: київську, брянську, сіверську. Власне, так робили всі, хто сусідив з Ордою. Навіть могутній галицький князь Данило їздив поклонитися Орді. І зазвичай всі вони поверталися задоволеними.
Проте Кейстутові з Ольгердом не пощастило. Чи то листа було не так складено, чи треба було посольство очолити самому Ольгердові, проте посли повернулися, побиті батогами і з колодками на шиї, як раби. Лише набагато пізніше Ольгерд довідався, що таке було вчинено з намови московського князя Івана, сина Калити, якому золотоординський хан Бедирбек вірив беззастережно. А намовив московський князь тому, що боявся вивищення Литви. Тож і вийшло, що замість добросусідських стосунків Литва з Ордою стали ледь не на прю.
Довідалися про це західні сусіди землі литовської і заворушилися. Тевтонський орден оголосив хресний похід на язичницьку Литву, і під його стяги стало ледь не сорок тисяч кованих у залізо франків, бритів і навіть ромеїв. Для збройного опору їм литовсько-руські князі, і Любарт теж, зібрали все, що лише можна було зібрати.
Страшними були ті часи. Не раз і не два здавалося Ольгердові, що його рідній Литві вже не втриматися. Все ж ласка Господня не обійшла князівство Литовське та Руське. Вистояли. Втримали свою землю. Проте не всю. Скориставшись, що всі сили князів литовських та руських були кинуті на боротьбу з тевтонами, король польський Казимир купно з уграми та чехами захопив майже безборонну Галичину та Волинь. Відбивши напад хрестоносців, литовські князі кинулися на допомогу Любартові. Проте їхні дружини були настільки знесилені, що вдалося відібрати лише Волинь. А щодо Галичини, то нехай Любарт повертає її собі сам. І краще, якби він її не здобув, бо для Литви одне Волинське князівство куди безпечніше, аніж могутнє Галицько-Волинське.
«Тож вибач, брате, що допомагаємо тобі більше на словах», — подумав Ольгерд.
Поруч з Любартом мав сидіти Наримунт-Михайло, князь турово-пинський, проте його вже два роки немає на цьому світі. Під час зимового полювання на тура провалився Наримунт під кригу, застудився, та так і не одужав.
Не було і наймолодшого з Гедиминовичів, Явнута-Івана. До цього часу не може він вибачити Ольгердові та Кейстутові те, що вони зігнали його з великокняжого столу, на який Явнут був посаджений згідно Гедиминового заповіту. Але іншого виходу тоді не було: Литві в котрий раз загрожувала смертельна небезпека, а Явнут виявився плохеньким великим князем. Ображений, він подався було до Москви, проте невдовзі повернувся: на чужині князі без війська і грошей потрібні найменше. Дали брати Явнутові невеличке заславське князівство на рубежі з татарами і зарився Явнут у своєму уділі так, що вже четвертий рік з нього носа нікуди не витикає. Проте підозрювати князя заславського в якихось діях супроти інших братів теж не годилося. Надто вже нерішучим і неповоротким від природи був колишній великий князь, аби повернути собі місце, вказане самим Гедимином.
За Любартом сидів Коріят-Михайло, котрий держав Новгородок і землі навколо нього. Цей теж, як і Любарт, приїхав зі своїм почтом. Проте почт складали не знатні боляри, а Коріятові сини — Юрій, Олександр та Костянтин-Федір. Мали Коріятовичі дужі плечі, жилисті шиї, проте поводили себе, начебто сором’язливі невістки, що їх вперше батько з матір’ю вивели в люди. За словами всезнаючого Віхола поодинці кожен з них був, мов безпомічне теля, а от разом — то була така сила, з якою мали рахуватися старші Ольгердовичі, котрі вкупі з Дмитром Боброком верховодили в княжому курчатнику. До того ж, вони, як і їх батько Коріят, були безмежно віддані йому, великому князеві. Тож, коли настане можливість посадити їх на якийсь стіл, на цю обставину треба зважити.