А от чи може він назвати відданими своїх старших синів, Андрія та Дмитра, які сиділи за Кейстутом, Ольгерд не відав. Так, сьогодні кожне слово великого князя вони виконують беззастережно. Проте навряд чи дивляться вони на світ його очима. Чи то мало уваги приділяв їм Ольгерд за своїми великокняжими клопотами, чи то більше, ніж треба, просиділи вони в княжому курчатникові, проте у великого князя вже давно склалося враження, що вони не розкриваються перед ним так, як то належить шанобливим синам. І почалося це не вчора чи позавчора. Ще в дитинстві слово Дмитра Канівського, позашлюбного Коріятового сина, важило для них чи не більше, ніж батькове. І так, здається, лишилося і сьогодні. Он як обсіли безбатченка Дмитро Брянський та Андрій Полоцький, а вкупі з ними і Дмитро-Корибут Чернігівський. Хоча зазвичай місце Боброкове не з ними, а в кінці столу, разом з іншими незначними князями.
Проте сьогодні серед запрошених незначних князів не було.
Великий князь ще раз обвів присутніх пронизливим поглядом і рішуче поклав на стіл широку і жилаву долоню. У зброярні запала мовчанка. Навіть Кейстут, який розслаблявся і відверто куняв скрізь, де не було чути дзенькоту криці, на цей раз випростався і пильно подивився в очі Ольгерда. Всі знали, що мав означати цей жест великого князя.
— Те, що ви тут почуєте, не повинна знати жодна душа, — повільно, аби кожне слово доходило до присутніх, почав Ольгерд. — Йдеться не про примучення якогось города чи уділу. Йдеться про те, як нам надалі будувати велике князівство литовське та руське, яких друзів та недругів воно має обирати… — він замовк, замислено втупившись у поверхню столу. — Говоритимете по ділу і коротко, бо коли кожен буде розводитися, то нишпорки можуть запідозрити нас у чомусь незвичному.
— Розумно, — зблиснув швидкими очима Кейстут і знову прихилився до стіни.
Ольгерд насмішкувато кахикнув.
— Вибач, брате, проте тобі навряд чи вдасться відбутися сьогодні одним цим словом, — сказав він. — Я просив би кожного з вас висловити свою думку про те, що діється у його найближчих сусідів і якими він бачить подальші стосунки з ними.
Замислилися князі. Кожен з них міг би розповідати про свої стосунки з сусідами не одну годину. І про свої наміри на майбутнє стільки ж. Проте відали вони, що скільки б не було тут наговорено, великий князь все одно поверне на своє. Здається, він уже зараз щось вирішив і чекав лише підтвердження своїм думкам.
Першим почав Кейстут.
— Кажеш, великий князю, аби кожен поділився, яких йому друзів або недругів обирати… — він поглянув на вузьке вікно-бійницю, ніби чекав, що звідтіля от-от має з’явитися обличчя недруга. — Щодо друзів, то тут мені казати нічого, бо серед моїх сусідів їх немає. А от недругів — скільки завгодно. І головний недруг троцької землі — тевтонський орден. І як моя дружина з ним обходиться, вам теж відомо, — він криво посміхнувся. — Б’ємося з останніх сил, і кінця-краю цьому не видно… Тевтони ті як змії багатоголові: знесеш одну — одразу десять відростає. Ще б пак — все христове воїнство за ними стоїть. Тож лізуть мошкарою, у свою католицьку віру загнати прагнуть.
— Так, брате, — згодився Ольгерд. — Святу справу ти робиш. І доки саме ти б’єшся з ними, віримо, що жодного клаптика нашої любої батьківщини тевтони не отримають.
— Спасибі за такі слова, великий княже, — відказав Кейстут, і зненацька стукнув кулаком по столу. — Ет, мені б тільки дістатися до того місця, звідкіля в тевтонів голови відростають! Життя б віддав, аби тільки навідмаш рубонути по ньому!
— Кожен з нас так би вчинив, брате, — згодився Ольгерд. — Зрештою, місце те знайти не так вже й важко. От тільки невідомо, як до нього дістатися.
Кейстут насторожено випростався.
— Що ти маєш на увазі? — запитав він.
— Пам’ятаєш, як ми десять літ тому обвели тевтонів навколо пальця? — і собі запитав Ольгерд.
Старші князі вдоволено посміхнулися, бо кожен з них приклав до цього руку. Тоді саме стояло спеко-тне і бездощове літо, болота пересохли. Тевтонський орден всією силою навалився на троцький куток Литви. А вийти з ним на відверту прю було рівнозначно самогубству, бо тоді лише кожен десятий з Кейстутової дружини був закований у панцир. Порадилися князі, і наказав Ольгерд жінкам, старим та дітям зачаїтися в найнеприступніших пущах, а литовське військо всілося на коней, нишком дісталося до тевтонських земель і пройшлося по ній з вогнем та мечем. Почувши про таке, вилетіли тоді тевтони з литовської землі і заходилися рятувати свої замки та володіння. І на друге літо литовські князі вчинили те ж саме. А на трете заходилися тевтони будувати на порубіжжі з Литвою укріплення та вали. І тепер на їхні землі не те, що Кейстутові люди, а й лисиці непоміченими не проскочать. З того часу й повелося: взимку тевтони безуспішно сунуть залізним клином на таку ж панцирну Кейстутову дружину, а влітку люди Кейстута так же без успіху беруть в облогу тевтонські порубіжні укріплення.