— Так, тевтони — то наш найдавніший ворог, — згодився Ольгерд. — Проте коли б їх не було, — при цих словах на обличчі великого князя промайнуло щось схоже на посмішку, — ми, можливо, ще й досі б не вийшли з боліт та пущ. Аби не згинути під їхніми мечами, пращури наші змушені були кувати литовські мечі, щоб захистити землю свою. Дідо наш Вітен зібрав і виставив супроти них уже не окремі ватаги, а навчене, вимуштроване військо. Батько наш Гедимин одягнув це військо в залізні панцирі, а брат наш Кейстут довів тевтонів до того, що вони вже почали забувати, де і які села та міста знаходяться на литовській землі. Тож і далі просимо тебе, княже троцький, очолювати цю прю з тевтонським орденом. А там, дасть Бог, якось знайдемо можливість обійти їхні порубіжні замки… — дещо поспіхом закічив він.
Вже кілька літ Ольгерд схилявся до думки, яку тільки-но висловив Кейстут: шлях до завершальної перемоги над тевтонами пролягає через землі ляхів. Та для цього їх треба або примучити або увійти з ними в злуку. Проте Любарт на приязнь не згодиться ніколи. З його гоноровитістю він швидше загине, аніж відмовиться від мрії про повернення під свою руку князівства Галицького.
Любарт, наче почувши думки великого князя, гордовито підвів голову, пригладив вуса, які все ще не хотіли сивіти.
— З моїм братом, троцьким князем Кейстутом, я маю цілковиту згоду, — почав він. — Питання зроду-віку стояло так: або тевтони нас, або ми тевтонів. І я висловлюю своє захоплення, брате, перед твоєю мужністю і звитяжністю. Вже два десятки років борониш ти, не шкодуючи живота свого, нашу святу землю Литовську, а себто і полоцьку, київську, волинську. І все ж маю сказати, друзі-братове, — звернувся він до всіх присутніх, — що коли збираємося стежити за діями одних лише тевтонів — то це буде нашим величезним прорахунком. Литовській державі сьогодні біда загрожує не лише від тевтонського ордену. Кожному з вас відомо, що й Галицько-Волинське князівство теж багато літ не знає спокою від ляхів та їх вірних прибічників угрів та чехів, — якусь хвилину Любарт мовчав, намагаючись стримати себе. Врешті вже спокійнішим голосом продовжив: — Гадаю, що саме сьогодні нам час об’єднатися і спільно рушити на тих наших сусідів, що наче мошкара, висмоктують всі соки з південно-західної землі князівства литовського та руського.
Схоже, Кейстутові ця пропозиція сподобалася. Він розплющив очі, підморгнув Любартові, підняв догори великого пальця.
— Отже, брати, ваша думка така, що треба йти на ляхів. Так? — запитав Ольгерд у Кейстута та Любарта. Князь волинський кивнув головою на знак згоди, князь троцький промовчав. Хитрий же Коріят, котрий розумівся не лише на словах, а й на паузах між ними, поблажливо посміхнувся і поклав голову на переплетіння пальців. Цим жестом він хотів сказати, що розмова про напад чи ненапад на ляхів може затягнутися надовго, то ж він, Коріят, з великим задоволенням вислухає як одні, так і протилежні думки.
Дивлячись на свого батька, промовчали і трійко його синів. Мовчали й інші князі.
— Отже, ваша думка ясна, — зробив висновок великий князь. — І все ж я вже вкотре змушений вказувати нашому братові Любартові на одну й ту ж обставину, котра не дозволяє нам купно йти на його сусідів ляхів, — продовжував Ольгерд. — За спиною ляхів стоять чехи, ромеї та й ті ж буджацькі татари. А можливо, навіть і тевтони, бо вони з ляхами однієї віри. І хто може запевнити, що коли Кейстут пошле свою дружину в землю волинську, тевтони не кинуть будувати замки і не сядуть на коней? Як ти гадаєш, Кейстуте?
— Може бути, — згодився той.
— А ти, Коріяте?
Коріят кахикнув у кулак. Схоже, для нього все вже було ясно. І він зробив саме той крок, якого і чекав від нього великий князь.