— А чи відомо тобі, брате, чим зайнятий нині польський король Казимир? — звернувся Коріят до Любарта.
— Звісно, відомо, — гордовито відказав той. — Вивідники доносять, що він зараз з малим військом сидить у Кракові.
— А де все інше його військо?
— Розійшлося по замках галицьких, — неохоче відказав Любарт.
— Отже, коли ми купно рушимо в галицьку землю, то будемо мати справу не лише з Казимиром, а й з його воєводами, що сидять в таких замках, котрі в змозі витримати облогу будь-якого війська кілька місяців, а то й років. Чи не так?
Любарт не відповів. Лише правиця його стисла меча з такою силою, що побіліли пальці.
— Отже, не знаю, як ви, братове, — продовжував Коріят, — а я вважаю, що в галицькій землі на нас чекає те ж саме, що і в тевтонській. І там, і там за спинами наших супротивників стоять могутні сили. Тож знову маємо справу з багатоголовим змієм, якого можна перемогти, вдаривши лише під корінь. Проте діставатися до нього нам заважають все ті ж замки. — Коріят краєм ока помітив: великий князь схвально кивнув головою. — Тому моя думка така: ляхів з уграми поки що не чіпати. Обмежуватися обороною і зведенням більш потужних замків проти них. І чекати, чекати слушного часу. Скажімо, тієї ж миті, коли на ляхів піде хтось з півдня чи заходу. А нам самим одним походом покінчити з Казимиром не вдасться. У цьому я твердо переконаний. Ми неодмінно втягнемося в затяжну боротьбу і що найстрашніше — змушені будемо постійно тримати на галицько-волинському порубіжжі значні сили. А цим обов’язково скористається тевтонський орден і знову посуне на наші кревні села та пущі, звідкіля вийшла вся людність литовська. Тож чи можемо ми дозволити собі таке?
— Вірно речеш, брате: не можемо! — обізвався Кейстут. — А ти що скажеш, Любарте?
Князь волинський обвів всіх гнівним поглядом. Рука його, як і раніше, лежала на руків’ї меча.
— Що ж, доведеться як і раніше, покладатися лише на свої сили, — сказав він і відкинувся до стіни з таким виглядом, наче те, що має відбутися надалі, його вже не цікавить.
— Вибач, брате, але ж сам бачиш, що не час ще нам іти на твого кривдника Казимира, — співчутливо прогудів великий князь. — Князь Коріят чисту правду мовив: не час.
Коріятові сини дружно закивали головами. Вголос висловлювати свою думку вони ще не наважувалися.
«Зачекалися Коріятовичі, — дивлячись на них, подумав Ольгерд. — Неодмінно першу ж відвойовану землю віддам їм».
Коріят, що пильно стежив за великим князем, нарешті полегшено зітхнув і випростався. Схоже, він вмів читати найпотаємніші Ольгердові думки.
Ольгердовичі і Боброк теж мовчали. Те, що діється на півночі чи заході, їх хвилювало набагато менше, ніж те, що мало статися на сході чи півдні.
Іменини князя Київського
(продовження)
— Отже, з нашими західними сусідами ніби все ясно, — витримавши паузу (бо, може, хотів би висловити свою думку ще хтось), продовжував великий князь. — А тепер поглянемо на північ та схід і послухаємо, що князь полоцький думає про своїх сусідів-новгородців та князів тверських, смоленських, московських і які там ще є.
— Особливо розповідати нічого, — почав князь Андрій і погладив свою русяву борідку. — 3 Новгородом справи в нас ідуть добре. Наших земель їм не треба, але й своїх вони нікому не віддадуть. Щодо інших, то з великим князем тверським Михайлом, нашим дядьком, — Андрій на якусь мить завагався, — стосунки в мене чудові. Такі, які повинні бути не лише між сусідами, а й родичами. Прихильно ставляться до нас і князі смоленські. Що ж до князівства московського, то тут справа дещо інша, — князь полоцький помовчав, добираючи потрібних слів. — Люд московський діяльний та швидкий на вчинки. Від князя тверського відаємо, що московський князь Іван, прозваний Калитою, увійшов у довіру хана Золотої Орди, отримав від нього право на збирання податей для хана серед своїх сусідів, численних князівств. І правом цим скористався так, як не користалися б і самі татарські збирачі ясиру. А заодно і вивищувався серед інших князів, прикуповуючи або примучуючи їхні землі. Став Калита чи не найбагатшим з усіх князів землі Руської. Таким же був і його син, теж Іван, що помер три роки тому. Тепер на московському столі сидить дванадцятилітній онук Калити Дмитро.
— Ще невідомо, куди він поверне, — зауважив Коріят.
— Атож, — згодився князь полоцький. — Але перед самим від’їздом до Києва я отримав вісті, що хан Золотої Орди дарував малому Дмитрові ярлик на володіння великим володимирським князівством. Орда довіряє московським князям як ніяким іншим. І я гадаю, що коли щось станеться, то золотоординський хан швидше захищатиме Москву, аніж будь-кого із своїх удільних ханів.