— То, може, той Федірко взагалі ні на кого не скаржився? — поцікавився Коріят.
— Навпаки, — заперечив Володимир. — Скаржився, і не раз. Хаджибею, Хайдарові, Абдулі та Мамаєві. А цієї зими поїхав до Сараю зі скаргою на те, що його неправомірно зігнано з київського столу… — Володимир помовчав. — Проте на набіги татарських вільних людей він і справді не скаржився жодного разу.
— Ще б пак, — посміхнувся Коріят. — Не буду здивований, коли він деякі з цих набігів і очолює.
— Може бути, — згодився Володимир.
— А я чув, — подав голос Дмитро Брянський, — що далеко не всі в землі київській скаржаться на татарські набіги. Є й такі, що…
Великий князь поморщився.
— Помовч, — звелів він Дмитрові. — Не лізь поперед князя київського у його справи. А ти, Володко, продовжуй, коли є що.
— Та я, власне, великий князю, хотів якраз приступити до того, про що тільки-но почав говорити князь брянський.
— Говори, — дозволив Ольгерд.
— Отже, скарги наші тривали майже до осені минулого року. Якраз до того часу, коли князь Боброк сів на канівський стіл. — Володимир трохи подумав і уточнив: — на стіл своїх предків. Він зумів так домовитися з бродниками, котрі осіли на його землі і довкола неї, що ті обрали його своїм отаманом.
— Пізнаю князя Боброка, — схвально прогудів Кейстут, не розплющуючи очей. Один з ударів тевтонського меча призвів до того, що в князя троцького час від часу починала боліти голова. І, щоб зменшити ті болі, Кейстут заплющував очі. Згодом це увійшло у звичку.
— То князь Воброк зібрав їх у збройні ватаги і послав на порубіжжя доглядати за діями татар, як ханських, так і вільних. І не лише наглядати… Хочу сказати, що ці ватаги князя Боброка виявили себе якнайкраще. Вони не бояться виходити на рать навіть з набагато численнішими татарськими ватагами, і нерідко вступають у прю з тими руськими бродниками, які подалися в степ, не бажаючи стати під князеву руку. Так що тепер татарські наскоки можна перелічити на пальцях.
— Отже, ти твердиш, ніби на київському порубіжжі тиша і спокій, — сказав великий князь. — І нам, виходить, тут робити нічого. Чи не так?
Володимир посміхнувся і стенув плечима.
— Я цього не казав, великий княже, — заперечив він. — Навпаки, гадаю, що незабаром скарги знову відновляться. Але вже не з нашого боку, а з татарського, — і посмішка знову з’явилася на його вустах. — Татарські мурзи жалітимуться на дії руських ватаг Боброка.
— І скільки людей у тих його ватагах? — поцікавився Коріят.
— Тисяч зо три набереться, — відказав Володимир і повернувся до Боброка. — Так, княже?
Боброк кивнув головою.
— І це лише ті, хто хоч сьогодні готовий сісти в сідло. Кожен з них, коли ще бродникував, навчився відбиватися від двох, а то й більше татар. А зібравшись разом, вони не поступляться й туменові.
Князь брянський обійняв Боброка за плечі.
— Молодець, Дмитре, — голосно сказав він. — Шкода, що тебе не було зі мною на Сеймі!
— Молодець то молодець, — незадоволено обізвався Любарт. — Але як би татарове не озвіріли і не посунули на князівство київське усією Ордою, а заодно і на Волинь.
Князі перезирнулися. Це було щось нове. Раніше Любарт ніколи не висловлював вголос своїх побоювань. Схоже, ляхи з татарами домучили його до краю.
— А й справді, Володко, — зацікавився великий князь. — Може таке бути?
— Навряд чи зараз це можливо, — відказав Володимир. — Канівські бродники здебільшого просуваються понад Дніпром та Інгульцем, у бік володінь очаківського хана Хаджибея. А ці володіння не сусідять з землями князя Любарта. Його сусідом є подільський хан Солтан. А з людьми цього хана канівські бродники досі сусідили без особливих сутичок. Так що, дядьку Любарте, коли у вас щось станеться, то канівські ватаги тут ні до чого.
— І на цьому спасибі, — сердито буркнув Любарт.
— Інша справа, коли хани об’єднаються, — продовжував Володимир. — От тоді київській та волинській землям доведеться або негайно сплачувати ясир, або терпіти спустошливі набіги. А вони, — Володимир обвів поглядом усіх князів, — вже об’єдналися. Як доносять вивідники князя Боброка, десять днів тому зібралися біля Копанки на Дністрі нащадки войовничого хана Ногая — Хаджибей, Котлабуга і Солтан. Брати домовилися, що як тільки київський, волинський чи ще якийсь князь з’явиться в степу, вони негайно зливаються в одну орду і оружно йдуть на нього. При цьому, як доносять Боброкові люди, очаківський хан сказав таке: ми терпіли, коли Любарт сідав на волинсько-галицький стіл, терпіли, коли литовський князь виганяв з київського столу нашого Федірка, проте нашому терпінню настав кінець. Тепер ми змушені йти на будь-кого, хто накине своє заздрісне око на наші землі. Підемо навіть тоді, коли за нападником стоятиме стотисячне військо. А Котлабуга додав, що не час чекати, доки нападники зберуть стотисячне військо, а треба бити їх поодинці, доки вони ще не об’єдналися.