— Овва! — насмішкувато мовив Кейстут. — То ти, Володко, швиденько збирай ясир, аби задобрити своїх ханів, а я тим часом, поки ще не пізно, тікатиму в свою троцьку землю.
Ольгерд зблиснув очима з-під важких повік.
— Зачекай втікати один, брате, — застеріг він. — Може, нам всім доведеться це робити. Але спочатку давай вислухаємо, що нам порадить князь київський.
— Давай, — згодився Кейстут. — То що скажеш, Володко?
— Моя думка така, — відказав Володимир. — Треба зібрати все, що маємо, і рушити в степ.
Любарт з-під лоба подивився на київського князя.
— І з чого ти виходиш? — запитав він.
— З того, що поодинці нікому з нас впоратися з ханами не вдасться. Ні тобі, дядьку Любарте, з Султаном, ні мені з Хаджибеєм. А ще за ними стоїть Котлабуга, котрого побоюються навіть угри з чехами. Тож примучити їх маємо лише спільними силами. І тоді здійсниться мрія нашого великого діда Гедимина, який прагнув відродити під рукою свого роду землю старокиївську, що сягала від Шведського моря і до Чорного. А що це нам дасть — навіть оцінити важко. Андрієві шкурки, — Володимир поглянув на князя полоцького, — навколо Шведського моря нічого не варті, а от в ромейських землях їм ціни немає. Жито та пшеницю дядька Любарта греки з руками відірвуть…
— Так, це було б чудово, — відказав Любарт. — Але чи не забув ти про існування Золотої Орди? Чи відомо тобі, що може зробити золотоординський хан, коли дізнається, що ми збираємося підняти меча супроти нащадків Чингізових?
Володимир допитливо поглянув на великого князя. Проте той підпер голову рукою і, здається, думав про щось своє. Тож по паузі київський князь знову повернувся до Любарта.
— Не забув я про Золоту Орду, княже волинський. Вона завжди була могутня не своїми незчисленними туменами, а згуртованістю. Проте сьогодні Орда, як спечена під сонцем земля, вкрилася густими тріщинами, почала розриватися на окремі улуси.
— Це тобі так здається, — вперто обстоював своє Любарт. — А хани, може, гадають інше.
— Гаразд, — згодився Володимир. — Можна припустити, що хан подніпровський повністю залежить від хана перекопського і обидва вони — від хана кримського, беклербека Мамая. Можна припустити, що хоча хан шаруканьський і намагається діяти сам, все ж він повністю залежний від золотоординського хана. Але як пояснити те, що сім років тому правобережні Ногаєвичі впень розтрощили тумени кримського та перекопського ханів і повністю відділилися від Золотої Орди? І як не дивно, Золота Орда це проковтнула. Чи не тому, що не почуває себе настільки могутньою, щоб негайно покарати непокірних за відступ і примучити їх знову під свою руку? Тож чому не припустити, що золотоординський хан скаже тільки спасибі, коли ми це зробимо за нього?
— Ну, це ти, Володко, вже занадто, — запротестував князь брянський. — Одна справа, коли хан, покаравши відступників, знову примучить їх під свою, ординську руку. І зовсім інша, коли відступники будуть примучені під руку литовську. Тут і сліпому буде ясно, що від цього виграє Литва, а не Орда.
— Так, брате, ясно, — згодився Володимир. — Але можна зробити так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі.
— І як же ти збираєшся це робити?
— Давай, брате, думати разом. Скажімо, нащадки Ногая вже років з десять, коли не більше, не сплачували в золотоординську казну ані шеляга. То коли ми пообіцяємо це зробити за них, гадаю, нам багато що пробачиться.
— То навіщо ж тоді йти на рать, коли знову треба платити ясир? — поцікавився князь полоцький.
— Вихід до Чорного моря і його портів того коштує, — відказав Володимир. — Крім того, я сказав «пообіцяємо». А коли відгородимося від Золотої Орди Дніпром, тоді можна й інше щось придумати.
Коріят нахилився вперед.
— У цьому щось є, — сказав він, і його сини дружно закивали головами. — Проте накручено так, що того й дивися, як би самих себе не обхитрувати. Ну, скажімо, з ким ми будемо домовлятися в Золотій Орді? Чи не трапиться так, що наших послів знову буде відшмагано нагаями, як останніх рабів? Хто з вас про це забув, тому нагадаю, що відшмагали нас тринадцять років тому.
Володимир розвів руками.
— На це питання відповісти я не можу, — визнав він. — Скажу лише, що робиться все, аби подібного не сталося. Але що саме — про це відає лише великий князь.