І товсті короткі пальці Сабіра потягнулися до того місця, де кожен подорожній ховав свій нехитрий скарб, — до пояса, в якому передбачалося місце і для капшучка. Висипавши на долоню купку блискучих монет, Сабір задоволено зауважив:
— Добряче живеш, Федоре. Мабуть, обдирав своїх воронівських мов липку, еге ж? Ну нічого, тепер вони, може, зітхнуть без тебе трохи вільніше. А гроші ці тобі вже ні до чого, — і Сабір заховав монети подалі. — Пожив, як хотілося, — і досить. Тепер дай пожити іншим…
Повелитель степу
Вже третій день тягнеться за кінними, як нитка за голкою, колишній воронівський староста Федір Коцюба, а тепер просто бранець без імені. Вузол із сиром’ятного ременя все міцніше впивається в п’ястуки рук, шию вогнем обпікає волосяний зашморг. Тільки й тих радощів, що ноги вільні. От і стрибає на них Федір, як та дрохва. І не стільки біжить, скільки коні тягнуть його за собою — лише встигай відштовхуватися від землі. А почнеш ловити гав чи зашпортнуться об щось ноги — і вже рахуєш обличчям і спиною всі кущі та купини, що зустрічаються на кінському шляху. Рахуєш аж до того часу, доки хтось з вершників не озирнеться та не стишить невпинний біг свого коня. Проте надовго сповільнювати кінську ходу вершник не може, бо щоразу — чи то вдалині,чи поруч за вибалком — виринає міцна Сабірова постать. А ще через хвилину невблаганний нагай гуляє по скуленій спині жалісливого вершника. Набирає ходи кінь, бранець робить велетенські стрибки, щоб втриматися на ногах, Сабір вибухає розкотистим реготом, а потім потихеньку відстає, аби через деякий час знову забовваніти десь на краєчку овиду чи взагалі щезнути з очей. Проте вершники, і Коцюба відали, що нікуди він не щез, а скрадається десь неподалік і будь-якої миті може вигулькнути з нагаєм над головою.
Чому Сабір тримався на відстані — воронівський староста зрештою зрозумів.
Небезпека для Сабіра мала йти не від тих, за ким він наглядав. Коцюба Здогадувався, що тут замішана сила, значно могутніша від Ібрагіма та його господаря Хасан-бека. То ж Ібрагімів прихвостень хоча й намагається не випускати з ока свого невільника та його супровідників, проте тримається на відстані на той випадок, коли трапиться щось надзвичайне, і тоді можна буде сказати: я не я і свиня не моя.
Надія на порятунок прийшла лише під вечір третього дня. Сабір, який тільки-но від’їхав від них, зненацька знову випірнув з-за невисокої могили і звелів брати різко праворуч. З того, який у нього був сполоханий вигляд і як хапливо підганяв він своїх знедолених супутників, Коцюба зрозумів, що в степу сталося щось незвичайне: налетіла сарана, загорілася суха трава чи Дніпрові води вийшли з берегів.
Проте як не підганяв їх Сабір, збочити вони не встигли. Ніби з-під землі вигулькнула перед ними ватага рослих, вгодованих татар на міцних конях і миттю оточила Сабіра і його супутників.
— Хто такі? — хрипко запитав, наче прокаркав, передній зі знаком десятського. — Звідкіля і куди йдете?
— Ми з-за Сули, — відказав, низько схилившись, той колишній рибалка, до сідла якого був прив’язаний Коцюба. — Хазяїн звелів нам відвести до Кафи неплатника ясиру.
— Зрозуміло… — десятський ковзнув байдужим поглядом по розшматованій одежі і закривавленому обличчю Коцюби.
— Я не бранець! — вихопилося в Коцюби. — Я староста з присульського села Воронівки, ішов до сераскира Хайдара, а ці… мене підступом взяли.
Десятський не відповів. Він кивнув головою одному з татар і той навідмаш шмагонув Федора нагаєм.
— Розкривати рота повинен лише тоді, коли тебе запитають…
— А ти хто будеш? — звернувся десятський до Сабіра, котрий сидів на коні трохи осторонь і всім своїм виглядом показував, що він не має ніякого стосунку до цієї обшарпаної компанії.
— Я — Сабір, слуга Ібрагіма-аги з горошинського аулу, — улесливо посміхнувся той. — Мене послано до славетного сераскира Хайдара, хай продовжить Аллах його дні. А з цими, — він кивнув на решту, — я зустрівся лише вчора по обіді. Хоча дещо чував про них і раніше. Вони з сусіднього аулу.
— У нього пайцза, мені дарована! — знову не стримався Коцюба і знову татарський нагай змусив його здригнутися.
Сабір співчутливо поцокав язиком.
— Гарний був раб, — сказав він про Коцюбу. — Міг на себе взяти більше за верблюда. Та місяців зо два тому трапилася біда. Щось він не поділив зі своєю жінкою-урускою й та так огріла його казаном по голові, що з того часу бідолаха почав вважати себе уруським старостою і переможцем багатьох правовірних богатурів. За таке хотіли йому стяти голову, проте згодом вирішили за краще відвести його до Кафи. Робітник він добрий, то, може, знайдеться якийсь глухий дурень, що дасть за нього бодай якусь копійчину.