— Веди рахунок, Дмитре, — звелів Ольгерд князю брянському.
— Слухаю, великий княже…
Дмитро заходився щось виводити на столі кінчиком ножа. По хвилі запитав:
— А дядькові Кейстутові скільки ратників записати — чотири тисячі троцьких чи десять — татарських?
Андрій полоцький голосно пирхнув. По обличчях інших князів хвилями заходили посмішки. Не втримався і великий князь, хоча тут же докірливо мовив:
— І тут у тебе не як у людей. Гаразд, пиши чотири тисячі, а там видно буде. То що в тебе вийшло?
Князь брянський зітхнув:
— Поки що супроти Ногаєвичів всього нічого — шістнадцять тисяч. А з моєю дружиною буде двадцять одна.
— Додай моїх десять тисяч, — звелів Ольгерд.
— Хвилиночку, великий княже, — тридцять одна тисяча. Це вже щось…
Ольгерд повернувся до князя київського:
— А ти що даєш?
— Тисяч вісім буде, — пообіцяв Володимир. — Без бродників князя Боброка. А це ще біля трьох тисяч.
— А чи надійні люди ці бродники? — насуплено поглянув великий князь на Боброка. — Чував, що руські князі на Калці теж покладали великі надії на полк бродників. А що з того вийшло — до цього часу не можемо отямитися.
— За три тисячі головою ручаюся, великий княже, — відказав князь канівський.
— Гляди мені… Дмитре, запиши, що київська земля дає одинадцять тисяч ратників, — звелів Ольгерд.
— І ще допиши дві тисячі переяславських мужів, — додав Володимир.
— Тоді запишемо тринадцять, — сказав Ольгерд. — А в тебе, Корибуте, що?
— Маю під рукою три тисячі. А там…
— Пишемо те, що є…
— А ти що скажеш, брате? — звернувся Ольгерд до Любарта.
Той повагом пригладив вуса.
— Маю до семи тисяч оружних воїв. Проте, великий князю, ніхто не відає, що замислять цього літа король польський та угри.
— Доки вони будуть мислити, можна купно навалитися бодай на подільського хана Солтана, — відірвався від підрахунків князь брянський. — Примучимо Солтана — і король польський підіжме хвоста.
— Було вже, — похмуро зауважив Любарт. — Було, коли купно навалилися на тевтонів. Я тоді майже все військо повів на цю прю. А коли повернувся, землю галицьку мов корова язиком злизала. І ніяка купність не допомогла мені повернути її назад.
У зброярні запанувала тиша.
— Сам же відаєш, що не з одним Казимиром довелося тоді мати справу, — нарешті зауважив Коріят.
— Зараз може бути те ж саме, — відрізав Любарт. — Втрачу ще й волинську землю — хто мені іншу дасть? Ти ж своїм Новогрудком, брате, не поступишся.
— Гаразд-гаразд, — втрутився Ольгерд, аби припинити суперечку між братами. — Отже, що маємо?
— Коли рахувати дружину дядька Любарта, то маємо п’ятдесят три тисячі, — відказав князь брянський. — Коли без нього, то й до п’ятдесяти не дотягнеться. Проте можна зібрати ще шість-сім тисяч, великий княже.
Ольгерд запитально підняв брови.
— Що ти маєш на увазі?
— Кинути клич в чернігівській та сіверській землях.
— Можна було б, — згодився Ольгерд. — Але ти своїм дурним нападом роздражнив шаруканьського хана, і тепер невідомо, як він себе поведе, коли дізнається, що ці землі, як і твоя, княже, без охорони. Тож не треба там ніякого кличу.
Князь брянський почухав за вухом кінчиком ножа.
— Тепер мені ясно, що я вчинив дурницю, — визнав він.
— Давно б так, — докинув великий князь і звернувся до присутніх. — То що будемо робити?
І його погляд зупинився на Кейстутові. Проте той лише посміхнувся у відповідь.
— Брате, я пообіцяв дати під твою руку чотири тисячі воїв і зроблю це. Нехай хлопці хоч трохи відігріються від наших туманів та мжичок. А куди ти їх направиш — то вже твоя справа.
— Дякую, брате, за довіру, — відказав великий князь. — А ти, Коріяте, що скажеш?
— Гадаю, що треба йти на Ногаєвих нащадків, — відказав той. — І найкраще було б розбити їх поодинці. Причому так швидко, щоб вони не встигли звернутися до турків по допомогу.
— Тоді треба спочатку вдарити по Солтану, — запропонував Дмитро брянський. — А його брати, коли вони справжні брати, змушені будуть поодинці кинутися йому на допомогу.
— То вже тонкощі, — відказав Коріят. — Головне, аби Литовська та Руська землі стали ще більшими.
Князі перезирнулися. Ні для кого з них не було таємницею, що Коріят прагнув розширення Литви та Русі не менше від великого князя. І зрозуміло чому: йому і трьом його синам-здорованям у маленькому Новогрудку було затісно.