— Зрозуміло, — відказав Ольгерд і перевів погляд на Андрія Полоцького. — А твоя яка думка?
— Йти на Ногаєвичів, — коротко відказав той.
— Зрозуміло, — кивнув головою Ольгерд і поплескав долонею по столу, — закликаючи до загальної уваги. — Думка князя київського мені відома заздалегідь. Вона збігається з думками князя полоцького, князя Коріята і князя Боброка. Князь брянський хоче йти на Солтана. Князь чернігівський гадає, що йому краще сидіти на місці і чатувати на шаруканьського хана, бо після дурниці, яку вчинив князь брянський, від того можна чекати чого завгодно. Чи не так?
— Так, — неголосно відказав той.
— Відома нам і думка князя волинського, — продовжував Ольгерд. — Що б ми не вирішили, він сидітиме на місці і буде стежити за діями короля польського. Чи не так, Любарте?
— Тобі видніше, — відказав Любарт. — Ти ж великий князь, а не я. Та коли вирішите йти на Мамая — мені з вами не по дорозі. Нічого мені робити за тридев’ять земель від мого столу.
Князь волинський окинув всіх присутніх зверхнім поглядом. Так було не вперше, і князі розуміли, що то означає. Любарт не приховував, що всі вони сіли на свої столи з ласки великого князя Гедимина і лише його, Любарта, запросили на князівство галицькі та волинські боляри. Тож він передусім мав опікуватися інтересами своїх людей і вже потім — великого князівства.
— Врахуємо і твою думку, брате, — згодився Ольгерд. За тим підпер долонею щоку і, хитро примружившись, запитав: — А що ти скажеш, коли в разі перемоги над Ногаєвичами князеві волинському будуть запропоновані землі по Дністру аж до Чорного моря — ті, якими володіли колись князі галицькі? Але за тієї умови, що ти залишиш у своїх замках міцну залогу, а з рештою війська приєднаєшся до інших князів.
Погляди всіх зупинилися на Любартові. Лише Коріят стривожено перезирнувся з синами.
— Треба подумати, — пощипуючи борідку, відказав Любарт.
Князі засміялися. А коли пожвавлення вляглося, князь брянський запитав:
— То що, батьку, треба готуватися в похід на Ногаєвичів?
Деякий час великий князь уважно роздивлявся свого шалапутного сина. Тоді відказав:
— Навпаки. Ми підемо в протилежний від них бік.
Обличчя князя брянського видовжилося:
— Як це? — не зрозумів він.
— А так, — похмуро посміхнувся Ольгерд. — Я хочу сам подивитися, що ти там накоїв над своїм Сеймом.
