— Хто такі? — запитав Мамай. — Хто з вас тільки-но подавав голос?
— Я, світлий і преславний повелителю, — схилив голову Коцюба. — Це я співав.
Очі Мамая пильно і насторожено обмацували заляпане брудом і кров’ю, неголене обличчя бранця.
— Звідки знаєш слова цієї пісні?
— Колись бінбаші Мамай наказав заспівувати її мені, онбаші Качубі.
Брови Мамая метнулися догори, без того темні очі потемнішали ще більше.
— Качуба, Коцюба… Але ж ти, тебе, здається, стріла пробила навиліт. Я ж сам бачив, як вона забриніла в лівій половині твоїх грудей. А потім по тобі ще й коні пройшлися… То як же тобі вдалося вижити?
— Не пам’ятаю, повелителю. Нічого не пам’ятаю — ні коней, ні стріли. Отямився я в землянці уруських бродників. Вони знайшли мене посеред бойовиська, коли підбирали зброю разом з нукерами Котлабуги і Хаджибея. Вони мені сказали, що билися на Куяльнику на боці Хаджибея і на власні очі бачили, як я власним тілом прикрив джанібекового темника Мамая. Себто тебе, повелителю, — знову схилився Коцюба. — Але правда це чи ні — не відаю, бо нічого з того не пам’ятаю.
— То правда, — підтвердив Мамай. — Ти хоробро бився поруч зі мною і ти прийняв на себе стрілу, яка летіла мені в шию.
Коцюба випростався. На його змученому обличчі з’явилося щось схоже на вдоволену посмішку.
— Я радий, повелителю, що мені, твоєму нікчемному онбаші, вдалося продовжити твоє життя. Більшої радості мені й не треба.
— А ще що ти пам’ятаєш? — намагаючись бути якомога спокійнішим, запитав Мамай.
Коцюба звів на Мамая очі і винувато посміхнувся:
— Мало що, повелителю, лишилося в моїй голові. Хіба що як натисли на їхній правий фланг, і ти вибився наперед, а ми з усіх сил намагалися не відстати від тебе. Потім на нас налетіла особиста охорона Хаджибея, я зніс голову одному з них, а що було потім — не відаю… Отямився лише в тій бродницькій землянці.
«Так, одного ти зняв. А другий ударив тебе з такою силою по голові, що будь-хто інший поповз би під копита коневі. Але, мабуть, ударив плазом, бо замість того, аби впасти з сідла, ти лише струсонув головою і, мовби нічого не трапилося, рубався далі. Але, мабуть, той удар не минувся тобі даремно… Потім я отримав наказ вийти з бою, перешикуватися й обійти Хаджибея праворуч. У балці моя тисяча зненацька наскочила на засідку Котлабуги… Пам’ятає Качуба про це чи ні?»
Проте очі Коцюби дивилися на Мамая так віддано і щиро, що в недовірливій Мамаєвій голові ворухнулося щось схоже на полегкість: ні, не пам’ятає. Той удар таки вибив дещо з його пам’яті. А може, лише прикидається?
Пересилюючи підозру, Мамай змусив себе співчутливо похитати головою. Сказав:
— Он як буває. А я тоді вже подумав, що на цім світі ми ніколи вже не зустрінемося.
— Але, як бачиш, світлий бею, я ще топчу ряст на цій землі.
— Бачу, що топчеш, — згодився Мамай. — Але бачу, що і тебе топчуть… — і, повернувшись до закляклого Куниці та його товариша, гримнув: — То як же ви посміли здійняти свої брудні лапи на кращого з моїх богатурів?
Над головами бідолах водночас свиснуло кілька нагаїв — і вони злетіли з коней, мов перестиглі груші.
— Хто ці свині? — запитав Мамай Коцюбу.
Коцюба зневажливо змахнув рукою.
— Роблять, що їм велено, повелителю. А їхні господарі накинули мені зашморга на шию і наказали їм потягти мене аж до Кафи.
— Це ж за що?
— Нібито за несплату ясиру. Але це брехня. Мене схопили, коли я, староста присульського села Воронівки, їхав до хана Хайдара, аби зняти з моїх людей звинувачення в тому, що вони за моїм наказом підняли руку на Орду.
Ці слова Коцюба вимовив таким простодушним голосом, що Мамай розреготався.
— Ти повелів їм підняти руку на всю Орду? Ти, мій найхоробріший і найвідданіший з богатурів?
— Атож. Хоча я досі не розумію, як це нам вдалося.
— Ну, у нас це робиться легко, — з поблажливою посмішкою відказав Мамай. — То ставай поруч та розкажеш дорогою, як це трапилося.
За його знаком богатури підвели коня Коцюбі.
— А з цими що робити? — запитав один з наближених беклербека і показав на Куницю та його супутників.
Недбалим жестом Мамай провів рукою попід шиєю.
— Постривай, повелителю, — сказав Коцюба. Богатури завмерли з занесеними над головами шаблями. — Вони лише слухняні виконавці, — вперто вів своєї Коцюба. — А справжній винуватець втік за хвилину перед тим, як ти сюди під’їхав.
Мамай запитально глянув на Коцюбу:
— Хто це?
— Сабір, старший слуга купця Ібрагіма з улусу Хасан-бека.