Незважаючи на схід сонця, все ще було холодно, але дрижаки вже не пробирали.
Кубло Жовтоіклої було в самісінькому кінці тунелю, під ялівцем. Великий розколотий камінь стояв у кутку маленької тінистої галявки. До Жовтоіклої там жила Плямолистка. Спогад про ту лагідну плямисту медикицьку болем пройняв Вогнесердову душу. Плямолистку забив вояк Тіньового Клану. Вогнесерд безмежно за нею сумував.
— Жовтоіклої — гукнув Сіросмуг. — Ми прийшли по трави для мандрівки!
Двоє котів почули хрипке нявкання із темряви всередині каменя, а тоді Жовтоікла вилізла з розколини.
— Куди ви зібралися? — запитала вона.
— Ми йдемо на пошуки Вітряного Клану, щоб повернути їх додому, — сказав їй Вогнесерд, нездатний приховати гордості в голосі.
— Ваше перше вояцьке завдання! — охнула Жовтоікла. — Вітаю! Я зберу необхідні трави.
За якийсь час вона повернулася з невеличкими пакунками сушеного листя в роті.
— Смачного! — промуркотіла медикицька, поклавши їх на землю.
Вогнесерд і Сіросмуг заходилися приречено жувати малоапетитне листя.
— Тьху! — сплюнув Сіросмуг. — Така ж гидота, як і минулого разу.
Вогнесерд кивнув, скрививши лице. Плямолистка давала їм такі самі трави, коли вони із Синьозіркою мандрували до Місяцескелі.
Сіросмуг проковтнув останній шматок і ткнув носом Вогнесерда у плече:
— Ворушися, тюхтію! Ходімо! А ти бувай, Жовтоікло! — кинув він через плече і вискочив геть.
— Зачекай на мене, — нявкнув Вогнесерд, кидаючись услід за своїм другом.
— Бувайте! Хай щастить вам, малеча! — нявкнула їм услід Жовтоікла.
Біжучи тунелем, Вогнесерд чув, як папороть шурхотить на вранішньому вітрі. Вона наче шепоче: «Хай щастить вам! Безпечної дороги!»
Розділ 4
Щойно вибігши з табору, двоє молодих вояків мало не наштовхнулися на Білошторма, який саме прямував із Пісколапкою і Вітрогоном до лісу на досвітнє патрулювання.
— Вибач! — видихнув Вогнесерд.
Він спинився, і Сіросмуг загальмував біля нього.
Білошторм схилив голову.
— Чув я, що ви двоє вирушаєте на завдання, — нявкнув він.
— Так, — відповів Вогнесерд.
— Тож хай оберігає вас Зоряний Клан, — понуро нявкнув Білошторм.
— Від чого ж? — форкнула Пісколапка. — Від водяних мишей?
Вітрогон, стрункий котяра, повернувся і щось зашепотів Пісколапці на вухо. Вираз її мордочки змінився, а насмішка у її зелених очах обернулась обережною цікавістю.
Патруль відступив убік, щоб пропустити Вогнесерда і Сіросмуга. Коти промчали повз них і піднялися угору схилом байраку.
Вогнесерд і Сіросмуг перекинулися лише кількома словами, біжучи крізь ліс до Чотиридерева, щоб не марнувати сил, необхідних для подальшої дороги. Вони спинилися на гребені пологого схилу на далекому кінці затіненої дубами галявини, їхні боки важко здіймалися.
— Тут завжди так вітряно? — пробурчав Сіросмуг, розпушуючи хутро в поривах холодного вітру, який наскрізь продував височини.
— Гадаю, це через те, що тут немає дерев, які б стримували вітер, — зауважив Вогнесерд, мружачи очі.
Це були угіддя Вітряного Клану. Принюхавшись до повітря, Вогнесерд відчув запах, якого тут у жодному разі не мало бути.
— Ти відчуваєш вояків Річкового Клану? — понуро пробурмотів він.
Сіросмуг і собі принюхався.
— Ні. Гадаєш, вони можуть бути тут?
— Можливо. Вони можуть захотіти скористатися відсутністю Вітряного Клану. До того ж вони знають про їхнє скоре повернення, — застеріг Вогнесерд.
— Що ж, зараз я нічого не відчуваю, — прошепотів Сіросмуг.
Друзі обережно скрадалися промерзлою стежкою. Зненацька Вогнесерд завмер на місці від свіжого запаху.
— Відчуваєш? — зашипів він до Сіросмуга.
— Так, — зашепотів Сіросмуг, притискаючись до землі. — Річковий Клан!
Вогнесерд припав до землі, намагаючись не вистромляти вуха з-під низького вересу. Поруч із ним Сіросмуг підвів свою темно-сіру голову і визирнув із кущів.
— Бачу їх, — пробурмотів він. — Полюють.
Вогнесерд обережно визирнув.
Четверо вояків Річкового Клану наздоганяли кролика, що мчав крізь кущі ялівцю. Вогнесерд упізнав Чорнокігтя зі Зборища. Димчасто-чорний вояк кинувся вперед, випустивши пазурі, але приземлився, нічого не впіймавши. Кролик, либонь, безпечно дістався до нірки.
Вогнесерд із Сіросмугом знову припали до землі, притиснувшись животами до холодного торфу.
— З них паскудні мисливці на кролів, — докірливо прошипів Сіросмуг.