— Я так собі думаю, що Річковий Клан більше звик рибалити, — зашепотів у відповідь Вогнесерд.
Він смикнув носом, відчувши запах переляканого кролика, який наближався до них. Нажаханий Вогнесерд почув кроки вояків Річкового Клану, які швидко мчали йому навздогін.
— Вони біжать сюди! Нам треба ховатися!
— За мною, — прошепотів Сіросмуг. — У цьому напрямку чутно борсуків.
— Борсуків? Це безпечно? — перепитав Вогнесерд. Він чув історію про те, як Куцохвіст втратив хвоста у бійці зі старим сердитим борсуком.
— Не бійся. Запах сильний, але старий, — запевнив його Сіросмуг. — Десь тут, певно, старе гніздо.
Вогнесерд принюхався. Його нюхові залози вловлювали міцний запах, дуже схожий на лисячий.
— Ти певен, що його покинули?
— Скоро дізнаємося. Треба звідси забиратися, — відповів Сіросмуг.
Він швидко пішов уперед крізь низькі чагарі. Шерех листя підказав Вогнесерду, що Річковий Клан наближається.
— Тут! — Сіросмуг прихилився до купи прілого листя, яка приховувала піщану нірку в землі. — Залазь! Запах борсука переб’є наш. Зачекаємо, доки вони не заберуться.
Вогнесерд швиденько шмигнув до темної нори, Сіросмуг вирушив услід. Сморід борсука забивав памороки.
Земля над головою гуділа від кроків. Обоє котів затамували подих, коли кроки затихли і один із котів Річкового Клану верескнув: «Борсуче кубло!» Із пронизливого нявкання Вогнесерд зрозумів, що то Чорнокіготь.
Інший голос відповів:
— Воно покинуте? Всередині може бути кролик.
Вогнесерд відчув, як поруч із ним у темряві наїжачилося хутро Сіросмуга. Він випустив кігті і націлився на вхід до нори, готовий до бою, якби раптом вояки пролізли досередини.
— Зачекай, запах веде сюди, — нявкнув Чорнокіготь. Шкряботіння кігтів над головами друзів сповістило, що Річкові вояки помчали геть.
Сіросмуг поволі перевів подих.
— Думаєш, вони пішли?
— Певно, варто зачекати ще трошки, переконатися, що ніхто там не залишився, — припустив Вогнесерд.
Назовні ані шелеснуло. Сіросмуг штовхнув Вогнесерда.
— Ходімо, — нявкнув він.
Вогнесерд обережно вийшов услід за Сіросмугом на денне світло. Річковим патрулем і не пахло. Свіжий вітерець прочистив нюхові залози Вогнесерда від борсучого смороду.
— Нам слід пошукати табір Вітряного Клану, — нявкнув він до Сіросмуга. — Там легше спіймати їхній запах.
— Гаразд, — відповів Сіросмуг.
Друзі повільно просувалися крізь верес із привідкритими ротами, щоб у разі чого чимшвидше вловити запахи Річкового Клану. Вони спинилися біля підніжжя пласкої скелі, пологі схили якої випиналися понад ялівцевими кущами.
— Я вилізу нагору і роззирнуся, — запропонував Сіросмуг. — Моє хутро краще зливається зі скелею.
— Гаразд, — погодився Вогнесерд. — Але не висувайся.
Він дивився, як його друг видряпується угору скелею. Сіросмуг забрався на самісіньку верхівку і звідтіля роззирнувся плоскогір’ям, а тоді знову збіг униз до Вогнесерда.
— Здається, там невеличка просіка, — видихнув Сіросмуг, вказуючи напрямок хвостом. — Я бачив прогалину в хащах вересу.
— Перевіримо, — нявкнув Вогнесерд. — Може, це табір.
— I я так подумав, — кивнув Сіросмуг. — Це, мабуть, єдине місце, яке тут захищене від вітру.
Наблизившись до галявки, Вогнесерд обігнав Сіросмуга і зазирнув досередини. Виглядала місцина так, ніби вояк Зоряного Клану сягнув лапою з небес, зішкріб із плоскогір’я трохи торфу, а замість нього понасівав чагарів ялівцю, які обабіч галяви росли при самій землі.
Вогнесерд принюхався. Він відчував багато запахів Вітряного Клану — старих і молодих котів, самців та самиць і, на тлі цього розмаїття, слабеньку нотку свіжини, яка давно вже перетворилася на вороняче їдло. Це був покинутий табір.
Вогнесерд збіг униз схилом і зарився в кущі. Ялівець заплутувався в його хутрі, дряпав йому носа, змушував очі сльозитися. Він чув, як Сіросмуг продирався позаду нього, лаючись щоразу, коли шпичак дряпав йому вухо. Вони вибралися крізь хащі на закриту галявину. Піщаний ґрунт дуже твердо втоптало не одне покоління котів. На одному кінці галявини стояв камінь, гладко відшліфований вітром.
— Це таки їх табір, — промурмотів Вогнесерд.
— Мені просто не віриться, що Зорелом спромігся вигнати Вітряний Клан із настільки захищеного місця! — нявкнув Сіросмуг, однією лапою потираючи свій розтерзаний ніс.
— Здається мені, вони неабияк відбивалися, — зауважив Вогнесерд, геть ошелешений тим, наскільки сплюндрований був табір. Клапті шерсті встеляли землю, пісок був вкритий кіркою засохлої крові. Понівечені гнізда були витягнуті з кубел. І всюди, всюди старі запахи Тіньового Клану домішувалися до запаху переляканих Вітряних котів.