Високозорий знову заговорив:
— Довкола можуть бути ворожі патрулі. Одновус із Мертвоногом проведуть вас до Чотиридерева.
Вогнесерд схилив голову.
— Дякую, Високозорий.
Провідник покликав своїх вояків та віддав відповідні накази. Тоді знову перевів стомлений погляд на Вогнесерда.
— Ви неабияк прислужилися Вітряному Кланові. Передай Синьозірці, що ми ніколи не забудемо про те, що саме Громовий Клан повернув нас додому.
Мертвоніг поволі вирушив у напрямку Чотиридерева. Вогнесерд і Сіросмуг пішли услід за ним, поруч із Одновусом. Вони збилися в тісну купку, проходячи вузенькою стежкою крізь суцільні хащі папороті, яка чудово захищала їх від дощу.
Раптом Одновус зупинився і принюхався до повітря.
— Кріль! — радісно крикнув він і прожогом кинувся у верес.
Мертвоніг спинився і зачекав, хоч Вогнесерд і бачив, як загорілися втомлені очі воєводи. Віддалік почулося шарудіння лап, шерех вересу, а далі запала тиша.
За якусь мить Одновус повернувся, тримаючи в зубах чималого кроля. Сіросмуг підморгнув Вогнесердові.
— Трошки краще, ніж Річкові вояки, еге ж?
Вогнесерд замуркотів.
Одновус кинув свіжину на землю.
— Хто голодний?
Кролика з’їли з величезною насолодою. Доївши свою частку, Вогнесерд сів і облизнувся. Їжа відновила його сили, але холод все ж так само дошкуляв, проникаючи, здавалося, аж до кісток і морозячи лапи. Якщо вони із Сіросмугом вирушать тим шляхом, яким ішли туди, повз Чотиридерево, у них попереду все одно залишиться чималий відрізок дороги. А що, коли зрізати через угіддя Річкового Клану? Зрештою, цей похід погодили, принаймні на Зборищі, усі Клани. Чи буде Річковий Клан проти, якщо вони пройдуть їхніми землями? Зрештою, вони ж не збираються красти там здобич.
Вогнесерд поглянув на своїх супутників і змовницьки прошепотів:
— Знаєте, якщо підемо за течією річки — впораємося швидше.
Сіросмуг підвів голову.
— Але так доведеться перетинати землі Річкового Клану.
— Можемо піти гребенем берега, — пояснив Вогнесерд. — Річковий Клан там не полює, надто круті схили — бояться впасти в річку.
Сіросмуг обережно опустив ще вологу лапу на землю.
— У мене навіть кігті болять, — поскаржився він. — Я не проти піти коротшою дорогою.
Він очікувально глянув на воєводу Вітряного Клану. Мертвоніг замислився.
— Високозорий наказав нам відвести вас до Чотиридерева, — нявкнув він.
— Якщо ви не захочете йти з нами — не біда, — швиденько відповів Вогнесерд. — Ми заскочимо на територію Річкового Клану лише на мить. Не думаю, що там потрапимо в якусь біду.
Сіросмуг закивав, а от Мертвоніг похитав головою.
— Ми не можемо дозволити вам самим піти на землі Річкових котів, — нявкнув він. — Ви виснажені. Якщо раптом таки вскочите в халепу, то ще, чого доброго, самотужки не виберетеся.
— Ми нікого не зустрінемо! — Вогнесерд уже переконав у цьому себе, тож зараз намагався переконати ще й Мертвонога.
Мертвоніг пронизав його поглядом своїх старих мудрих очей.
— Якщо ми підемо цим шляхом, — промугикав він, — Річкові коти дізнаються, що Вітряний Клан повернувся.
Вогнесерд із розумінням прищулив вуха.
— А якщо вони відчують запахи Вітряного Клану, то вже не будуть так нахабно полювати кролів на ваших землях.
Одновус облизав губи і додав:
— А ми будемо вдома ще до сходу місяця!
— Тобі б тільки примоститися і спати! — докірливо кинув Мертвоніг. Голос його звучав суворо, але в очах стрибали веселі бісики.
— Тож ми йдемо землями Річкового Клану? — запитав Вогнесерд.
— Так, — вирішив Мертвоніг.
Він повернувся і повів котів старою борсучою стежкою, яка вела геть із порожніх височин. Невдовзі вони увійшли на землі Річкового Клану. Навіть крізь дощ і вітер Вогнесерд чув гуркотіння річки, яка нуртувала і шумувала десь ген попереду.
Коти просувалися стежкою в напрямку шуму. Стежка все вужчала, аж поки від неї не залишилася вузенька смуга трави на самісінькому кряжі глибокого урвища. З одного боку кам’янистий схил круто здіймався догори, з іншого — так само круто обривався донизу. Вогнесерд бачив кінець урвища уже всього за кілька лисячих хвостів від себе. Місцина там була дуже вузька, так що він навіть задумався, чи під силу йому буде такий стрибок. Звісно, якби він не був настільки втомлений і голодний… Його лапи підкосилися від жаху, коли він подумав про падіння, але Вогнесерд не міг опиратися спокусі глянути вниз.
Земля під лапами раптом перетворилася на похилу скелю. Ожина чіплялася за найменші виступи, її листя виблискувало — не від дощу, а від бризків несамовитого потоку, що лютував унизу глибокого урвища.