Вогнесерд відступив від краю прірви, хутро на спині стало дибки від страху. Попереду Мертвоніг, Одновус і Сіросмуг лапа за лапою йшли вперед, опустивши голови. Їм належало йти цим шляхом далі, крізь вузеньку смужку дерев, яка відділяла їх від земель Громового Клану.
Вогнесерд спіткнувся, намагаючись наздогнати товаришів. Мертвоніг прищулив вуха і так опустив хвоста, що той замалим не волочився по землі. Одновус також явно нервував: він невідривно дивився вгору на схил, наче намагався там щось почути. Вогнесерд не чув нічого, крім гуркоту річки. Він злякано озирнувся через плече, бігаючи поглядом з боку на бік. Настороженість Вітряних котів змушувала і його почуватися неспокійно.
Крутосхил поволі вирівнювався, так що вони нарешті змогли відійти від самісінького краю скелі. Дощ і досі періщив їм просто в обличчя, а потемніле небо підказало Вогнесердові, що сонце невдовзі сяде, але тепер до лісу було вже недалеко. Там буде краще укриття. Думка про їжу і сухе гніздечко трохи його підбадьорила.
Раптом застережливий клич вирвався з горла Мертвонога. Вогнесерд завмер і принюхався. Патруль Річкового Клану! Позаду пролунав вереск і, озирнувшись, коти побачили шістьох вояків Річкового Клану, що наближалися до них. Вогнесерд нажахано наїжачив хутро. Глибока прірва з її несамовитими водами все ще була небезпечно близько.
Темно-бурий Річковий кіт приземлився просто на Вогнесерда. Той відкотився від урвища, люто відбиваючись задніми лапами. Тоді відчув страшенно болючий укус у плече і присів під вагою ворожого вояка. Вогнесерд марно дряпав лапами вологу землю, намагаючись звільнитися. Вояк Річкового Клану шматував його бік гострющими пазурами. Тоді Вогнесерд вигнувся і впився зубами у шерсть нападника. Міцно стиснувши щелепи, він почув зболений крик, але пазурі іншого кота почали терзати його ще несамовитіше.
— Це востаннє твоя лапа ступила на землі Річкового Клану, — прошипів бурий кіт.
Вогнесерд бачив, що його супутники теж відбиваються з усіх сил. Він знав, що вони так само виснажені тривалим переходом. Чув, як верещить Сіросмуг. Одновус шипів від болю й люті. А тоді з лісу, що тепер був позаду них, до вух Вогнесерда долинув інший звук. Він був пройнятий люттю, але Вогнесердове серце сповнив надією. Бойовий клич Тигрокігтя! Вогнесерд відчув запахи Громового патруля, що швидко наближався, — Тигрокіготь, Верболоза, Білошторм і Пісколапка.
Із вереском і шипінням Громові коти кинулися просто в серце цієї галабурди. Бурий кіт відпустив Вогнесерда і тут-таки потрапив йому до лап. Вогнесерд побачив, як Тигрокіготь пришпилив сірого кота до землі, застережливо вкусивши його задню лапу. Звиваючись, ворожий вояк кинувся у найближчі кущі. Тигрокіготь крутнувся і спинив погляд на Леопардошубці. Пошрамована воєвода Річкового Клану борюкалася з Мертвоногом. Покалічений вояк ніяк не міг тягатися з несамовитою кицькою. Вогнесерд наготувався стрибнути йому на допомогу, але Тигрокіготь випередив його. Темношерстий вояк метнувся вперед і впився у широкі плечі Леопардошубки. Голосно скрикнувши, він скинув її з покаліченого Вітряного воєводи.
Позаду себе Вогнесерд почув лютий крик. Повернувшись, він побачив, що Пісколапка зітнулася в битві зі ще однією Річковою кицькою. Вертячись і вигинаючись, ця пара катулялася мокрою травою, обмінюючись ударами. Вогнесерду перехопило подих. Вони котилися до каменистого урвища! Ще трішки — і обидві полетять через край.
Вогнесерд кинувся до них. Могутнім ударом він скинув войовницю Річкового Клану з Пісколапки і відкинув її геть від урвища. Пісколапка кинулася у напрямку прірви. Вогнесерд стрибонув уперед і схопив її зубами за карк. Поки він тягнув її геть від прірви, вона вищала від люті, її кігті видряпували борозни у багнистій землі. Щойно він спинився, Пісколапка підвелася на рівні й люто зашипіла на Вогнесерда:
— Я можу перемогти і без твоєї допомоги!
Вогнесерд уже було відкрив рота, щоб усе пояснити, але тут жахливий виск змусив їх обох озирнутися. Сіросмуг небезпечно перехилився через край урвища. Поруч із ним Вогнесерд помітив білу лапу, яка з останніх сил чіплялася за землю. Роззявивши рота, Сіросмуг перехилявся через край, намагаючись вхопити лапу, але вона жахливо швидко зникла з поля зору. Сіросмуг гукнув навздогін, і кам’яні стіни урвища повторили його крик.
На звук цього смертного оклику всі коти припинили бійку. Вогнесерд завмер, ледь тримаючись на лапах від шоку та виснаження. Річкові коти брели до урвища. Вогнесерд поволі пішов за ними і зиркнув через край. Ген унизу, крізь блідий серпанок крапель він побачив, як темна голова вояка Річкового Клану зникає у бурхливих водах.