— Попелапко, — покликав її Вогнесерд.
Маленька сіра киця одразу ж підвела голівку. Вогнесерд позадкував, і Попелапка вмить вибігла з кубла, бадьора і сповнена ентузіазму.
— Що робитимемо сьогодні? — нявкнула вона, дивлячись на нього з прищуленими вухами.
— Я думав провести тобі екскурсію угіддями Громового Клану.
— Ми побачимо Громошлях? — зраділа Попелапка.
— Ммм, так, звісно, — відповів Вогнесерд.
Він мимохіть подумав, як розчарується Попелапка, побачивши це брудне і смердюче місце.
— Ти голодна? — запитав він, думаючи, чи не слід спершу її нагодувати.
— Ні! — похитала головою Попелапка.
— О, чудово. Тоді поїмо пізніше, — нявкнув Вогнесерд. — То що ж, за мною.
— Так, Вогнесерде.
Молода кицька дивилася на нього сповненими захвату очима. Смуток, який змією скрутився у животі Вогнесерда після розмови із Сіросмугом, тепер нарешті поступився теплим гордощам. Він повернувся і рушив до входу в табір.
Попелапка промчала повз нього і кинулась у папоротяний тунель. Вогнесердові довелося підбігти, щоб порівнятися з нею.
— Здається, я казав «за мною»! — гукнув він, видряпуючись услід за нею на протилежний бік байраку.
— Але я хотіла глянути на краєвид з вершечка, — заперечила Попелапка.
Вогнесерд кинувся навздогін. Він легко обігнав її, видерся на вершок і заходився вмиватися, спостерігаючи заразом, як вона дряпається з каменя на камінь. Коли Попелапка, зрештою, видерлася нагору, то вже сопіла як ковальський міх, але навіть це не поменшило її ентузіазму.
— Поглянь на дерева! Вони наче зроблені з Місяцескелі, — захоплено прошепотіла вона.
Кицька мала рацію. Дерева навколо них виблискували сріблом у сонячному промінні.
— Побережи сили, — застеріг він. — Сьогодні ще далека дорога.
— А, добре. Гаразд. Куди зараз? — вона нетерпляче тупцяла лапками по землі, готова стрімголов кинутися в кущі.
— Біжи за мною, — нявкнув Вогнесерд. Тоді грайливо примружив очі. — І цього разу таки справді біжи!
Новоспечений наставник прямував до стежки, що пролягала вздовж схилу, просто до піщаного гаю, де він навчався полювати і битися.
— Тут ми зазвичай будемо тренуватися, — пояснив Вогнесерд.
Упродовж зеленлисту дерева, що рівним колом обступали невеличку галявину, пропускали м’яке матове світло. Зараз же холодне денне проміння лилося просто на промерзлу руду землю.
— Багато повень тому тут текла річка. Від неї досі ще зостався невеличкий струмок он за тим узвишшям, — нявкнув Вогнесерд, вказуючи напрямок мордочкою. — Влітку він зазвичай пересихає. Саме там я спіймав свою першу здобич.
— А що ти спіймав? — Попелапка не дочекалася відповіді. — А він замерзне? Гляньмо, чи там є лід! — вона забігла до гаю і помчала на узвишшя.
— Іншим разом глянеш! — гукнув Вогнесерд.
Але Попелапка все бігла, і наставнику довелося бігти за нею. Він спинився поруч із ученицею на самому вершечку, і вони разом глянули вниз, на струмок. Береги вкрилися кригою, але швидкість води на середині піщаного річища не дала йому замерзнути повністю.
— Зараз тут багато не вловиш, — нявкнула Попелапка. — Хіба рибу.
Сам вид місця, де він колись піймав свою першу здобич, сповнив Вогнесерда щасливими спогадами. Він спостерігав, як Попелапка, стоячи на березі, витягує шию і намагається зазирнути у чорну воду.
— Я б на твоєму місці залишив риболовлю Річковому Клану, — застеріг її Вогнесерд. — Якщо їм подобається мочити шерсть — хай собі мочать. А мені сухі лапи якось більше подобаються.
Попелапка мотала кола довкруж нього.
— Що далі?
Її захват вкупі з його власними новацькими спогадами наснажили Вогнесерда. Він метнувся вперед, кинувши через плече:
— Совине Дерево!
Попелапка помчала за ним, задерши свій коротенький пухнастий хвостик.
Вони пробігли поваленим деревом через струмок — сам Вогнесерд не раз ним користався.
— Там далі гостре каміння, але цей шлях коротший. Тож обережно! — кінець укритого памороззю стовбура і пень на протилежному березі були оббіловані від кори. — Він слизький, коли намокає або замерзає.
Наставник пропустив Попелапку вперед, тримаючись позаду, на випадок якщо вона послизнеться. Струмок був неглибокий, але вода у ньому — крижана, а Попелапка була ще надто маленька, щоб її хутро захищало від води.
Вона легко пробігла стовбуром, і Вогнесерд відчув гордощі за неї, коли побачив, як його учениця зістрибує на землю на протилежному березі.