— Чудово, — промуркотів він.
Попелапка засяяла і нявкнула.
— Дякую. То де ж Совине Дерево?
— Сюди! — Вогнесерд кинувся вперед через підлісок.
Із часів зеленлисту папороть стала бурою. Під кінець падолисту її приб’ють до землі дощ і вітер, але поки що кущі ще височіли, потріскуючи на вітрі. Вогнесерд із Попелапкою забігли під переплетені гілки папороті.
Попереду височів масивний дуб, виділяючись із-поміж довколишніх дерев. Попелапка задерла голову, намагаючись розгледіти верхівку.
— Там справді живуть сови? — нявкнула вона.
— Так, — відповів Вогнесерд. — Бачиш у стовбурі отвір?
Примруживши очі, Попелапка підвела погляд на гілки.
— І як ти знаєш, що то не біляче дупло?
— Принюхайся! — порадив Вогнесерд.
Попелапка гучно вдихнула повітря, однак похитала головою і запитально глянула на наставника.
— Іншим разом я покажу тобі, як пахне білка, — нявкнув Вогнесерд. — Тут їх немає. Жодна білка не наважиться оселитися так близько від совиного гнізда. Глянь на землю, що ти бачиш?
Попелапка спантеличено глянула на землю.
— Листя?
— А що під листям?
Лісова долівка була встелена бурим дубовим листям, ламким від морозу. Попелапка стала нюхати його, аж зненацька зарилася по самі вуха. Коли ж вона підвелася, у її зубах було щось схоже на соснову шишку.
— Фе, воно смердить воронячим їдлом! — плюнула вона. Вогнесерд радісно муркнув. — Ти ж знав, що воно там є, правда?
— Синьозірка так само пожартувала зі мною, коли я був новаком. Ти цей сморід ніколи не забудеш.
— Що це?
— Совина бурубляшка, — пояснив Вогнесерд. Він пригадав, що розповідала йому Синьозірка. — Сови харчуються так само, як ми, але не перетравлюють кістки і шерсть, тож їхні животи просто скручують рештки у такі-от бурубляшки, а тоді вони їх випльовують. Якщо знайдеш отаке під деревом — вважай, ти знайшла сову.
— Нащо б то мені знадобилося шукати сов? — насторожившись, крекнула Попелапка.
Вогнесердові вуса здригнулися, коли він зазирнув у її великі очі — блакитні, як у її матері. Морозошубка, певно, розповідала їй байки старійшин про те, як сови крадуть маленьких кошенят, які не слухаються мами.
— Сови можуть бачити ліс значно краще, ніж ми. Вітряними ночами, коли важко йти на запах, шукай сов — і полюй там, де полюють вони.
Попелапка досі дивилася на нього широко розплющеними очима, але в них більше не було страху. Зрештою, вона кивнула. «То іноді вона таки слухає!» — із полегшенням подумав Вогнесерд.
— Куди далі? — нявкнула Попелапка.
— Великий Сикомор, — вирішив Вогнесерд.
Вони бігли лісом, а сонце підбивалося все вище і вище на блідо-голубому небі. Коти проминули стежку Двоногів і ще один невеличкий струмок. Нарешті вони дісталися до Сикомора.
— Він велетенський! — видихнула Попелапка.
— Дрібновух каже, що новаком залазив на найвищу гілочку, — нявкнув Вогнесерд.
— Не може бути! — здивувалася Попелапка.
— Май на увазі, що коли Дрібновух був новаком, це дерево було ще паростком! — пожартував Вогнесерд.
Кіт ще дивився вгору, коли шурхіт позаду підказав йому, що Попелапка знову кудись чкурнула. Вогнесерд зітхнув і кинувся услід за нею крізь хащі. Попереду він вловив знайомий запах і занервував. Попелапка бігла прямісінько до Зміїних Скель. Гадюки! Вогнесерд піддав ходу.
Він випірнув із лісу й перелякано роззирнувся. Попелапка стояла на кругляку біля підніжжя пологого скелястого схилу.
— Ану, хто перший на верхівку! — нявкнула вона.
Вогнесерд завмер, вражений жахом, коли вона припала низенько до землі, готуючись шугонути на суцільний камінь.
— Попелапко! Злізь звідти! — крикнув він.
Затамувавши подих, він спостерігав, як Попелапка повернулася і зістрибнула з каменя. Вона тремтіла з голови до п’ят, коли Вогнесерд підбіг до неї.
— Ця місцина називається Зміїні Скелі, — видихнув він.
Попелапка підвела на нього свої величезні очі.
— Зміїні Скелі?
— Тут водяться гадюки. Навіть один їхній укус буде смертельний для такої маленької, як ти! — Вогнесерд лизнув її у маківку. — Ходімо. Глянемо на Громошлях.
Попелапка нараз припинила тремтіти.
— Громошлях?
— Ага, — нявкнув Вогнесерд. — За мною!
Він повів Попелапку за собою крізь папороті, шляхом, що огинав Зміїні Скелі й виводив до тієї частини лісу, яку твердою, сірою, камінною рікою прорізав Громошлях.
Вибігши на узлісся, Вогнесерд став спостерігати за реакцією Попелапки. Судячи з того, як вона вихляла хвостом, їй понад усе хотілося підійти ближче і понюхати Громошлях, що простягався попереду. Знайомий гуркіт уже змусив шерсть на його вухах затремтіти, під ногами задрижала земля.