— Ходімо, — із важким серцем нявкнув він. — Треба повертатися, поки ти знову не загубився.
Сіросмуг підвівся. Так пліч-о-пліч вони з Вогнесердом піднялися на гребінь улоговини і глянули вниз, на табір. Раз за разом та сама думка відлунювала в голові Вогнесерда: як може Сіросмуг кохати доньку Кривозора і водночас залишатися відданим Громовому Клану?
Друг глянув на Сіросмуга, і вони почали спускатися вниз крутосхилом — додому. До табору пробралися тим самим шляхом, яким Сіросмуг його покинув. Вогнесерд затамував подих, протискаючись крізь отвір у стіні. Він все ще був злий на Сіросмуга за те, що довелося нишпорити такими нетрями. Його серце аж тьохнуло, коли, обігнувши ясла, вони ніс до носа зіштовхнулися з Білоштормом.
— Сіросмуже, тобі належить відпочивати, а не ошиватися тут. Оцей твій кашель уже інших заражає. Не хочеться, щоб він і до ясел дістався! — застеріг вояк. Сіросмуг кивнув і доплентав до вояцького кубла. — А ти, — Вогнесердові вуха нервово смикнулися, коли Білошторм повернувся до нього, — ти хіба не маєш тренувати новаків?
— Я повернувся до Жовтоіклої, взяти ліки для живота, — пробурмотів Вогнесерд.
— Ну то йди й бери, — відповів Білошторм. — А як візьмеш, то побудь корисним котом і принеси нам трохи свіжини. Усе ж зараз гололист — не можна, щоб молоді вояки без діла вешталися табором!
— Так, Білошторме, — нявкнув Вогнесерд. Він повернувся, радий, що уникнув детальних розпитувань, і побіг до кубла Жовтоіклої.
Жовтоікла саме змішувала трави. Перед нею лежало кілька купок листя. Вогнесерд якусь хвилю просто стояв і дивився на медикицьку, не кажучи ні слова. Йому було якось сумно і порожньо після сварки із Сіросмугом. Він ніяк не міг позбутися бажання, щоб оце Плямолистка, а не Жовтоікла, зараз змішувала трави.
Жовтоікла глянула на нього.
— У мене припаси закінчуються. Треба, щоб хтось допоміг мені з поповненням.
Вогнесерд не відповів. Він саме гадав, чи варто поділитися з нею своїми побоюваннями стосовно Сіросмуга, коли вона заговорила, перебивши його думки.
— Здається, на табір напав білий кашлюк, — прогарчала вона, нетерпляче розриваючи сушений листок. — Три випадки сьогодні вранці.
— Прудколап? — запитав Вогнесерд.
Стара медикицька похитала головою.
— Прудколап просто застудився. Кошеня Крапохвістки. Та ще Плямошкур. Наразі нічого серйозного, але нам потрібно зосередитися на тому, щоб коти Клану не хворіли. Із гололистом завжди приходить загроза кашлюку.
Вогнесерд перейнявся її турботами, бо від кашлюку часто помирали кошенята. Жовтоікла знову глянула на нього.
— Чого тобі?
— Та нічого, живіт болить, але неважливо, якщо ти зайнята.
— Сильно болить? — нявкнула вона.
— Ні, — відповів Вогнесерд, намагаючись не дивитися їй в очі.
— Тоді приходь, якщо болітиме сильно, — і медикицька повернулася до своїх трав. Вогнесерд зібрався було піти, але Жовтоікла знову його гукнула: — І простеж, аби Сіросмуг сидів у кублі, гаразд? Він дужий молодий вояк. Якби він більше відпочивав, то вже був би здоровий.
Вогнесерд нервово смикнув хвостом. Вона здогадалася, що Сіросмуг вислизає з табору? Він почекав, затамувавши подих, чи не скаже вона ще щось, але Жовтоікла знову з головою поринула у свої трави, тож Вогнесерд тихцем вийшов із її кубла.
Надворі смеркало, і було зрозуміло, що на полювання зосталося не так і багато часу. Він швидко спіймав землерийку, зяблика і мишу, проте завагався, перш ніж повертатися до табору. Його значно більше хвилював Сіросмуг, аніж те, що скаже Білошторм, якщо він вчасно не додасть трохи свіжини до загальної здобичі. Вогнесерд вирішив: якщо Сіросмуг не хоче дослухатися до розуму, можливо, Срібнострумка захоче.
Вояк заховав свою здобич під коренем дерева і присипав її листям. Уже вдруге за день доводилося повертатися до Сонячних Скель. Дощ, який обіцяв випасти ось уже цілий день, нарешті почався. Краплі монотонно барабанили об листя орляка, поки Вогнесерд спускався схилом до річки.
Навіть крізь дощ запах Срібнострумки неважко було відшукати. Вогнесерд ішов за ним до місця, де побачив їх разом із Сіросмугом. Він насторожено визирнув із хащів на берег. Річка невпинно котила свої темні води, змушуючи Вогнесерда здригатися. Він не мав жодного бажання перепливати її. Його шерсть не була вкрита водозахисним шаром жиру, як у котів Річкового Клану, а гололист не найкраща пора, щоб намокнути.
Зненацька Вогнесерд завмер. Він відчув запах вояків Річкового Клану!
Рудий вояк припав до землі та глянув на протилежний берег, де з-поза вербового гілля вийшла Срібнострумка. За нею йшли двоє котів її Клану, один із них — вояк з масивними плечима і порваними у боях вухами. Вояк із підозрою принюхався до повітря і рушив уперед.