— Я не забарюся, — втрутився Вогнесерд. — Відразу опісля можу зустрітися з Тигрокігтем і переказати від нього звістку Синьозірці.
Очі Порохолапа спалахнули.
— Але він хоче, щоб Синьозірка сама побачила докази. Тіньовий Клан залишив рештки свіжини з нашого боку Громошляху!
Жовтоікла втихомирила його, загарчавши.
— Синьозірці не треба бачити докази, — відрізала вона. — Слова її воєводи мало б бути досить.
— Тигрокігтю досить буде знати, що Синьозірка не може прийти, — нявкнув Вогнесерд. — Я передам повідомлення, коли назбираю м’яти. Де він?
— Я сам піду! — кинув Порохолап. — Думаєш, ти кращий вістун, бо вже вояк, а я поки що новак?
Він з ненавистю глянув на Вогнесерда. Але Жовтоікла не мала часу на сварки.
— Клану потрібен буде захист, коли Вогнесерд піде! — зашипіла вона на Порохолапа, прищуливши вуха. — Це для тебе не дуже важливе завдання, ні? То де Тигрокіготь?
— Біля обгорілого ясена, що нависає над Громошляхом, — видушив із себе Порохолап.
— Гаразд, — прогарчала Жовтоікла. — Вогнесерде! Швидко!
Коли рудий вояк уже кинувся до виходу з терену, позаду почулися дрібні кроки.
— Вогнесерде, чекай!
— Назад до кубла, Попелапко, — не озираючись і не збавляючи ходу, нявкнув він.
— Але я можу передати звістку Тигрокігтеві!
Вогнесерд спинився і повернувся до неї.
— Попелапко, якщо тут справді є Тіньові вояки, тобі слід залишитися в таборі.
Попелапка, здавалося, ось-ось заплаче, але у Вогнесерда не було часу перейматися її почуттями.
— Повертайся до свого кубла, — прогарчав він. І, не чекаючи її реакції, повернувся і вибіг геть.
Він промчав крізь Високі Сосни і, не збавляючи темпу, кинувся в підлісок, що підступав до угідь Двоногів. Видершись на живопліт своєї старої домівки, він відчув знайомий запах саду. У пам’яті вихором закружляли спогади, так що на мить у нього аж запаморочилося в голові. Вогнесерд подумав про сонячні пообіддя, коли він грався у цьому садочку іграшками, які йому давали Двонога. Він майже чекав почути шурхіт свого обіду і звуки старого імені кицюні. А тоді подумав про Синьозірку, яка боролася із зеленим кашлюком.
Вогнесерд зістрибнув униз, до саду, і побіг до місця, де колись росла котяча м’ята. Роззявивши рота, він глибоко вдихнув, а тоді полегшено видихнув. Спокусливий запах досі сповнював повітря.
Вогнесерд побіг уздовж грядочки, принюхуючись. Він не бачив котячої м’яти, але з кожною секундою підходив усе ближче і ближче до своєї колишньої оселі. Вогнесерд збавив темп. Запахи його дитинства тепер домішувалися до пахощів м’яти, збиваючи з пантелику.
Вогнесерд потрусив головою, щоб відігнати сторонні запахи, і зосередився на ароматі м’яти. Він заліз під великий кущ, досі промоклий після нічного дощу, і знайшов там запашну траву. Нещодавні заморозки вигубили деяке листя, але навислий кущ захистив достатньо трави для Жовтоіклої. Вогнесерд повідгризав стільки листків, скільки зміг. Їхній аромат солодко сповнював його рот, а все ж він намагався не жувати, хай як йому цього не хотілося. Синьозірці потрібна кожна крапля їхнього дорогоцінного соку.
Набравши повен рот листя, він повернувся і кинувся геть із саду. Кіт перестрибнув огорожу і помчав назад крізь ліс. Легені, здавалося, от-от розірвуться — міцно стиснувши щелепи, щоб не впустити листя, він міг дихати лише носом.
Жовтоікла чекала на нього в ялівцевому тунелі. Вогнесерд поклав котячу м’яту їй до лап і глибоко ковтнув, важко надимаючи боки. Вдячно глянувши на нього, Жовтоікла підібрала листя і кинулася до кубла Синьозірки.
Отак, ковтаючи повітря, Вогнесерд збагнув, що відчуває запах Попелапки у тунелі. Він обнюхав землю. Попелапка пішла з табору навіть після того, як він попередив її про Тіньових вояків?
Вогнесерд кинувся до новацького кубла та устромив туди голову. Орляколап був сам, куняв.
— Де Попелапка? — нявкнув Вогнесерд.
Орляколап підвів заспану голову.
— Та, що?
— Попелапка! Де вона?
— Не знаю, — відповів Орляколап.
Вогнесерд замислився, що робити. У нього не було часу знайти Попелапку, але й казати іншим, що вона зникла, не хотів. «Сіросмуг!» — раптом подумав він. Сіросмуг міг пошукати її, а сам він вирушив би до Тигрокігтя. Вогнесерд кинувся до вояцького кубла і заліз досередини.
Сіросмугове гніздо було порожнє. Вогнесерд розлютився. Де ж це його друг, коли він потрібен? Ну звісно, зі Срібнострумкою! Вогнесерд сердито форкнув. Доведеться Попелапці самій подбати про себе, аж поки він знайде Тигрокігтя і перекаже йому, що Синьозірка хвора.