Вогнесерд відчув, як його очі наповнюються слізьми. Він заледве розрізняв обличчя Жовтоіклої, але вона знову до нього заговорила, тепер уже лагідніше:
— Піди посидь із Синьозіркою. Вона ще раніше про тебе запитувала. А я подбаю про Попелапку.
Вогнесерд мовчки кивнув і повернувся геть. Синьозірка була його наставницею, навіть більше, ще з першої їхньої зустрічі між ними існував зв’язок. Але зараз він розривався. Адже йому належить бути із Попелапкою.
Тінь заволокла вихід із тунелю. Тигрокіготь сидів біля кубла Жовтоіклої, як завжди високо задерши голову. Вогнесердові плечі напружилися від люті. Великий вояк що, взагалі не знає почуттів? Зрештою, Попелапка шукала саме його. І заради чого? Вогнесерд там не помітив жодних доказів присутності Тіньового Клану! Не зронивши ані слова, він проминув Тигрокігтя й попрямував до кубла Синьозірки.
Довгохвіст чатував іззовні. Він роззирався навсібіч, але не спробував зупинити Вогнесерда, коли той пройшов крізь лишайники.
Злотоквітка, одна з королев, сиділа всередині. Вогнесерд бачив її очі, що сяяли у півмороці, та бліде хутро Синьозірки, яка згорнулася клубочком у своєму гнізді. Злотоквітка підійшла і лагідно лизнула чоло провідниці, щоб остудити його, ніби мама-киця, що пестить своє кошеня. Вогнесердові заболіло серце, коли він подумав про Попелапку. Чи Морозошубка зараз поруч зі своєю донею?
— Жовтоікла дала їй котячої м’яти і ромену, — муркнула Злотоквітка до Вогнесерда. — Нам залишається лише чекати і дивитися.
Вона встала і мордочкою потерлася об ніс Вогнесерда.
— Ти ж не проти трошки посидіти з нею?
Він кивнув, і Злотоквітка тихенько вийшла з кубла.
Вогнесерд ліг на живіт, простягнувши перед собою лапи, так що вони замалим не торкалися обличчя його провідниці. Він не ворушився, зосередившись на нерухомому тілі Синьозірки. Вона навіть не мала сили кашляти. Крізь темряву Вогнесерд чув, як вона дихає, коротко і поривчасто. Вояк вслухався у цей тремтливий ритм її подихів, поки ніч поволі минала.
Провідниця припинила дихати саме перед світанком. Вогнесерд уже придрімував, коли це збагнув, що в печері все стихло. Із табору також не долинало ні звуку, тільки мертва тиша, ніби весь Клан нараз затамував подих.
Синьозірка лежала нерухомо. Вогнесерд знав, що вона зараз із Зоряним Кланом, виборює своє останнє життя. Він уже бачив, як Синьозірка помирає. Його хутро наїжачилося від якогось аж неприродного умиротворення, яке оповило її тіло, але він нічого не міг заподіяти, тому просто чекав.
І тут провідниця зітхнула.
— Вогнесерде, це ти? — хрипко нявкнула вона.
— Так, Синьозірко, — тихо пробурмотів Вогнесерд. — Я тут.
— Я втратила ще одне життя, — голос Синьозірки був геть слабкий, але від полегшення Вогнесердові захотілося підійти до неї та лизнути між вух, як то робила Злотоквітка. — Якщо я втрачу ще одне, то вже не зможу повернутися.
Вогнесерд ковтнув клубок, що застряг у горлі. Думка про можливу втрату провідниці вразила його болем, але ще більше він боявся втратити наставника і друга.
— Покликати Жовтоіклу?
Синьозірка поволі похитала головою.
— Гарячки вже немає. Мені краще. Просто треба відпочити.
— Чудово, — нявкнув Вогнесерд.
Крізь лишайники почало сочитися світло, поступово вихоплюючи його голову з безсонної ночі.
— Ти, певно, втомлений, — нявкнула Синьозірка. — Іди поспи.
— Так, — Вогнесерд змусив себе підвестися. Лапи від такого тривалого лежання геть закостеніли. — Тобі щось потрібно?
— Ні. Просто перекажи Жовтоіклій, що сталося, — відповіла Синьозірка. — І дякую, що посидів зі мною.
Вогнесерд спробував замуркотіти, але муркотіння застрягло в горлі. Потім ще буде час на слова. І він вийшов надвір крізь лишайники.
Вийшов — і негайно закліпав від сліпучого світла. Уночі сніжило. Вогнесерд зачаровано роззирався. Раніше він ніколи не бачив снігу. Коли він був іще кошеням, Двоноги завжди замикали його всередині й не випускали на холод. Але Вогнесерд чув, як старійшини Клану говорять про сніг. Він кивнув Темносмугові, який замінив Довгохвоста на чатах біля кубла Синьозірки, і ступив у цей дивний порошок. Він був вологий, холодний і гучно хрускотів під лапами.
Тигрокіготь стояв посеред галявини. Сніг досі падав, і пластівці плуталися в густому хутрі вояка, навіть не думаючи танути. Вогнесерд чув, як він командує затулити вхід до ясел листям, щоб не виходило тепло.
— Тоді вирийте яму, до якої ми зможемо складати здобич, — пояснював Громовий воєвода. — Відмежуйте її по краях снігом, а коли наповниться — прикрийте снігом згори. Треба його максимально використати, поки він іще є.