Вояки сновигали повз Тигрокігтя, виконуючи його накази.
— Мишошубко, Довгохвосте! Організуйте мисливські загони. Ми маємо назбирати стільки свіжини, скільки зможемо, перш ніж наша здобич позалягає по норах!
Тут Тигрокіготь помітив Вогнесерда, який саме брів галявиною.
— Вогнесерде, чекай. Гадаю, тобі треба відпочити. Не думаю, щоб із тебе була сьогодні якась користь.
Вогнесерд втупив погляд у темного вояка, відчуваючи, як усередині жовчю закипає лють.
— Спершу я піду до Попелапки, — гарикнув він.
Якусь мить Тигрокіготь дивився йому в очі.
— Як Синьозірка?
Недовіра холодними мурахами пробігла спиною Вогнесерда. Він уже чув, як Синьозірка бреше Тигрокігтеві про те, скільки життів у неї зосталося.
— Я не медикіт, — відповів він. — Звідки мені знати.
Тигрокіготь нетерпляче форкнув, тоді повернувся і далі заходився командувати. Вогнесерд же підійшов до кубла Жовтоіклої, радий уникнути цієї маніакальної метушні у таборі. Його серце почало важко гупати, коли він подумав, у якому стані зараз може бути Попелапка.
— Жовтоікло, — покликав він.
— Цить! — Жовтоікла відійшла від гніздечка Попелапки. — Вона нарешті заснула. У неї видалася важка ніч. Я не могла дати їй макових зернят, щоб полегшити біль, поки вона не оклигала від шоку.
— Але вона житиме? — від полегшення у Вогнесерда затрусилися коліна.
— Через кілька днів побачимо. У неї внутрішні ушкодження і дуже складний перелом задньої лапи.
— Але ж вона зростеться, хіба ні? — відчайдушно благав Вогнесерд. — До новолисту Попелапка зможе тренуватися?
Жовтоікла похитала головою, її жовті очі наповнилися співчуттям.
— Вогнесерде, хай що станеться, але Попелапці ніколи не бути вояком.
Вогнесердові запаморочилося в голові. Його нудило від неспання, а ця страхітлива новина висмоктала рештки сил. Йому довірили зробити з Попелапки вояка. Спогади про церемонію назовництва терзали його гострими шпичаками — захват Попелапки, материнські гордощі Морозошубки…
— Морозошубка знає? — спустошено нявкнув він.
— Так, вона була тут до світанку. Зараз повернулася до ясел — там же ще інші кошенята. Я попрошу когось зі старійшин побути з нею. Їй потрібне тепло.
— Я побуду, — Вогнесерд підійшов до гніздечка, в якому спала Попелапка, і зазирнув досередини. Вона вся смикалася, а забруднені кров’ю боки важко здималися, ніби вона боролася уві сні.
Жовтоікла лагідно торкнула Вогнесерда носом.
— Ти краще йди поспи, — порадила вона. — Залиш Попелапку на мене.
Вогнесерд не зворухнувся.
— Синьозірка втратила ще одне життя, — випалив він.
Жовтоікла на мить остовпіла, а тоді підвела голову до Зоряного Клану. Вона не мовила жодного слова, але Вогнесерд бачив страшний біль у її помаранчевих очах.
— Ти знаєш, правда ж? — промурмотів він.
Жовтоікла опустила голову і глянула йому в очі.
— Що це її останнє життя? Так, я знаю. Медикицька відчуває такі речі.
— А решта Клану зможе це зрозуміти? — запитав Вогнесерд, думаючи про Тигрокігтя.
Жовтоікла примружила очі.
— Ні. У цьому житті вона буде не слабша, аніж у будь-якому іншому.
Вогнесерд вдячно їй підморгнув.
— Ну а зараз, — запитала Жовтоікла, — може, дати тобі макового насіння, щоб краще спалося?
Вогнесерд похитав головою. Частина його прагнула глибокого, легкого сну, який приносило насіння. Але якщо Тигрокіготь мав рацію і Тіньовий Клан справді збирався напасти на кордони Громового Клану, тоді йому не варто притлумлювати чуття. Він може бути потрібен для захисту табору.
Коли Вогнесерд повернувся до вояцького кубла, Сіросмуг був уже там. Вогнесерд із ним не говорив; його злість на те, що друга не було на місці минулої ночі, й далі тупо саднила всередині. Він мовчки пройшов до свого гнізда, притоптав його і сів умиватися.
Сірий вояк зиркнув на нього.
— То ти повернувся, — це прозвучало різко, наче Сіросмуг хотів сказати ще щось.
Вогнесерд облишив умиватися і подивився на друга.
— Ти намагався віднадити від мене Срібнострумку, — люто зашипів Сіросмуг.
Верболоза, яка доти куняла на протилежному боці кубла, розплющила одне око, а тоді знову заплющила.
Сіросмуг заговорив тихіше.
— Не лізь у це, домовилися? — кинув він. — Я зустрічатимуся з нею, що б ти там не казав.
Вогнесерд форкнув і злісно глянув на свого друга. Його розмова зі Срібнострумкою здавалася тепер такою далекою, що він уже й забув про неї. Але не забув, що Сіросмуга не було поруч, коли той був потрібен йому, аби знайти Попелапку. Вогнесерд люто бухнувся головою на свої брудні лапи і заплющив очі. Попелапка боролася за життя зі своїми травмами, а Синьозірка жила своє дев’яте життя. «Що ж до Сіросмуга, — думав зі злістю Вогнесерд, — то він може робити, що йому заманеться».