Выбрать главу

Розділ 18

Коли Вогнесерд прокинувся наступного дня, Сіросмуг уже пішов. Судячи зі світла, що пробивалося крізь гілля, був сонцепік. Він підвівся, досі обтяжений смутком, і висунув голову з кубла. Мабуть, сніжило увесь ранок, бо сніг вкрив землю товстою ковдрою, навпроти виходу виросла снігова купа. Вогнесерд збагнув, що він визирає надвір через снігову стіну, яка сягала йому плеча.

Звичний таборовий гамір затих. Вогнесерд бачив, як Верболоза і Куцохвіст перешіптуються на краєчку галявини. Мишошубка заклопотано торувала собі шлях від купи здобичі, тягнучи за собою кролика. Вона спинилася і чхнула, а тоді пішла далі.

Вогнесерд підняв лапу і поклав її на сніг. Спершу поверхня здавалася твердою, але щойно він трішки натиснув, тоненька кірочка льоду тріснула.

Йому аж перехопило подих, коли лапа занурилася в холодну масу. Вогнесерд почав відпльовуватися, провалившись у сніг по саму морду. Високо задерши голову, щоб обтрусити сніг, він стрибнув уперед, але натомість провалився ще глибше. Панікуючи, вояк почав боротися за свою свободу. Скидалося на те, що він тоне в снігу! Зненацька Вогнесерд відчув під лапами тверду землю. Він дістався краю галявини. Там снігу було лише на одну мишу вглиб, тож Вогнесерд полегшено всівся на землю.

Він трохи напружився, побачивши, як попереду бадьоро пробирається Сіросмуг. Сірого вояка сніг, здається, не обходив: від холоду його захищала густа шубка. На обличчі Сіросмуга читався смуток.

— Ти чув про Синьозірку? — запитав він, наблизившись. — Вона минулої ночі втратила життя через зелений кашлюк.

Вогнесерд нервово смикнув вухами. Адже вчора він міг йому розповісти.

— Знаю, — зітхнув він. — Я був із нею.

— А мені чому не сказав? — вражено нявкнув Сіросмуг.

— Ну ти вчора був не дуже-то люб’язно налаштований, якщо пригадуєш. Знаєш, якби ти так часто не порушував вояцького кодексу, то знав би, що коїться у твоєму рідному Клані, — пирхнув він.

Сіросмуг незручно смикнувся.

— Я щойно бачив Попелапку, — нявкнув він. — Мені її дуже шкода.

— Як вона зараз?

— Поганенько, але Жовтоікла каже, що видряпається, — відповів Сіросмуг.

Вогнесерд стривожено глянув на протилежний кінець галявини і підвівся. Він сам хотів побачити свою новачку.

— Зараз вона спить, — нявкнув Сіросмуг. — Із нею Морозошубка, а Жовтоікла просила їх не турбувати.

Вогнесерд знехотя кивнув. Як він збирався сказати Морозошубці, що то через нього Попелапка побігла на Громошлях? Вогнесерд інстинктивно повернувся до Сіросмуга, шукаючи розради. Але друг уже брів засніженою галявиною до ясел. «Знову до Срібнострумки», — зло подумав Вогнесерд, ховаючи і випускаючи пазурі, поки сірий кіт поволі зникав із поля зору.

Вогнесерд помітив Крапохвістку, найстарішу кицьку в яслах, маму того самого кошеняти з білим кашлюком.

— Тигрокіготь усередині? — запитала вона, вказуючи на вояцьке кубло.

Вогнесерд похитав головою.

— У яслах зелений кашлюк, — нявкнула вона, — уже двоє кошенят Ряболицьої захворіли.

— Зелений кашлюк! — крикнув Вогнесерд, вирваний із думок про свою злість. — Вони помруть?

— Ну, вони можуть. Але з гололистом завжди приходить зелений кашлюк, — делікатно зауважила Крапохвістка.

— Але ж ми можемо якось зарадити! — вигукнув Вогнесерд.

— Жовтоікла зробить усе, що зможе, — відповіла королева. — Але, зрештою, все у лапах Зоряного Клану.

Коли Крапохвістка повернулася і пішла геть до ясел, лють знову заповнила кожну клітинку Вогнесердового тіла. Як Клан може миритися з таким горем? Його охопила потреба піти геть із табору, геть із цього задушливого повітря, яким решта його Клану, здається, вільно дихала.

Вояк підвівся і наосліп кинувся через засніжену галявину, крізь ялівцевий тунель — геть, до лісу. Здивовано зрозумів, що інстинктивно забіг до тренувального гаю. Думка про те, що він мав би зараз навчати Попелапку, була для нього надто нестерпна. І тут він почув голоси Білошторма й Орляколапа. Білошубий вояк, мабуть, повів Орляколапа на тренування, поки Вогнесерд спав. І жоден кіт не тужив за втраченим життям Синьозірки? Вогнесердові стислося горло з жалю, і він знову кинувся вперед, відчайдушно намагаючись опинитися від табору настільки далеко, наскільки була змога.