Нарешті він зупинився біля Високих Сосен, його боки важко здіймалися після бігу крізь сніги. Навколишні тиша і спокій трохи вгамували його. Навіть птахи не співали. Вогнесерд почувався єдиною істотою на світі.
Він гадки не мав, куди прямує, просто брів світ за очі, і ліс утішав його. Поки отак ішов, у його голові трохи прояснилося. Він ніяк не міг допомогти Попелапці, до Сіросмуга не достукатися, але він міг допомогти Жовтоіклій боротися із зеленим кашлюком. Треба було зібрати ще котячої м’яти.
Вогнесерд вирушив до старої домівки, блукаючи в лабіринті ожин попід дібровою, що підступала до самісіньких угідь Двоногів. Він вискочив на дальній кінець живоплоту, збивши з нього в садочок снігову шапку. Та розсипалася м’якою купкою. Вогнесерд зістрибнув у сад. На снігу виднілися сліди, менші, ніж котячі. Тут пробігала білка — мабуть, вишукувала свій сховок із горіхами.
Назбирати удосталь листя із кущика котячої м’яти було хвилинною справою. Він хотів узяти побільше. М’які листочки навряд чи переживуть таку холодну погоду, тож це міг бути останній шанс їх назбирати.
Набравши повен рот листя, Вогнесерд поглянув на дверцята, якими він колись, іще кошеням, користувався. Цікаво, чи його старі домашні досі тут живуть? Вони гарно до нього ставилися. Свій перший гололист він провів у їхньому затишному гніздечку, в теплі й безпеці, без жахів Громошляхів чи зеленого кашлюку.
«Мабуть, запах котячої м’яти вдарив мені в голову», — враз подумав він. Тоді одним стрибком злетів на огорожу. Вогнесерда нервувало те, наскільки зворушують його думки про стару оселю Двоногів. Йому справді хотілося зручностей і передбачуваності життя кицюні? Звісно ні! Вогнесерд відігнав ці думки. Але й повертатися до табору поки що не хотілося.
І тут він подумав про Принцесу.
Вогнесерд побіг уздовж узлісся до тієї частини угідь Двоногів, де був садочок його сестри. Коли її живопліт замаячив попереду, він прокопав сніг до самої землі, прикривши м’яту шаром прілого листя, щоб уберегти її від холоду. Він вискочив на живопліт і покликав Принцесу, все ще важко дихаючи після бігу. Тоді знову зістрибнув до лісу і став чекати відповіді.
Від холоднючого снігу задубіли лапи, поки він невтомно чекав попід дубом. «Мабуть, вона народжує, — повторював собі, — або її замкнули». Але щойно він переконав себе, що сьогодні вони вже не побачаться, одразу ж почув її знайоме нявчання. Глянувши вгору, побачив сестру на живоплоті. Вогнесерд відчув радісне полегшення. Її живіт більше не був роздутий. Очевидно, Принцеса вже народила.
Він вдихнув її запах, коли кицюня підійшла. Цей запах наповнив вояка теплом.
— Ти народила! — нявкнув він.
Принцеса лагідно торкнулася його носа своїм.
— Так, — м’яко нявкнула вона.
— І все гаразд? Із кошенятами все добре?
Принцеса замуркотіла.
— Все гарно. У мене п’ятірко здорових кошенят, — нявкнула вона.
Її очі сяяли щастям. Вогнесерд лизнув її голівку, і вона додала:
— Не очікувала зустріти тебе в таку погоду.
— Я прийшов по котячу м’яту, — пояснив Вогнесерд. — У таборі зелений кашлюк.
Принцеса захвилювалася.
— І багато вас похворіло?
— Поки що троє.
Вогнесерд якусь мить повагався, а тоді сумно додав:
— Наша провідниця вчора втратила ще одне життя.
— Ще одне життя? — луною повторила Принцеса. — Ти про що? Я думала, то просто байки про те, що у кішки дев’ять життів.
— Синьозірці Зоряний Клан подарував дев’ять життів, бо вона провідниця нашого Клану, — пояснив Вогнесерд.
Принцеса благоговійно глянула на нього.
— То це правда!
— Лише у провідників. Усі інші мають тільки одне життя, як ти, як Попелапка… — Вогнесердів голос затремтів.
— Попелапка? — Принцеса, мабуть, відчула скорботу в його голосі.
Вогнесерд зазирнув у її очі, і всі думки, що доти непокоїли його, просто полились рікою.
— Моя учениця, — нявкнув він. — Вчора її збили на Громошляху. — Його голос знову надломився, коли він згадав, як знайшов її скривавлене тіло. — Вона дуже скалічена. Вона ще при смерті. А якщо й виживе, то ніколи не стане вояком.
Принцеса підійшла ближче і притулилась до нього.
— Ти так пишався нею, коли був тут востаннє, — нявкнула вона. — Попелапка здавалася мені такою веселою й енергійною.
— Того взагалі не мало статися, — прогарчав Вогнесерд. — Я повинен був зустрітися з Тигрокігтем. Він хотів бачити Синьозірку, але вона була хвора, тож я пішов замість неї. Та спершу я мав назбирати котячої м’яти, і Попелапка пішла замість мене.