— Старе кубло Жовтоіклої? — Вогнесерд глянув на плетиво гілок, серед якого жила Жовтоікла, коли тільки прийшла до їхнього табору і вважалася просто вигнанкою з Тіньового Клану. Зараз там був Прудколап, який лежав поруч із темношерстим кошеням Крапохвістки.
— Котів із білим кашлюком відправляють туди, аж поки вони не одужають.
— Але у Сіросмуга звичайна застуда, — заперечив Вогнесерд.
— Застуди вистачить. Він залишиться під поваленим дубом! — повторив Тигрокіготь. — Коти із зеленим кашлюком житимуть біля Жовтоіклої. Це не дасть хворобі поширюватися.
Очі воєводи немилосердно блиснули.
«Цікаво, — подумав Вогнесерд, — чи розглядає він хворобу як прояв слабкості?»
— Це все заради Клану, — додав Тигрокіготь.
— Так, Тигрокігтю. Я перекажу Сіросмугові.
— І тримайся подалі від Синьозірки, — застеріг воєвода.
— Але ж зелений кашлюк полишив її, — зауважив Вогнесерд.
— Я це знаю, але в її кублі досі тхне хворобою. Не можна допустити, щоб іще бодай один вояк заразився. Білошторм каже, що вояки Річкового Клану дуже близько підібралися до табору. А ще сказав, що сьогодні йому довелося тренувати Орляколапа. І я сподіваюся, завтра про це подбаєш ти.
Вогнесерд кивнув.
— А можна мені тепер побачити Попелапку?
Тигрокіготь глянув на нього.
— Не думаю, що Жовтоікла поклала її десь біля котів, хворих на зелений кашлюк, — роздратовано додав Вогнесерд. — І я не захворію.
— То й добре, — погодився Тигрокіготь.
Вогнесерд перестрів Орляколапа посеред галявини.
— Жовтоікла дуже вдячна тобі за м’яту, — нявкнув новак.
— Гаразд, — відповів Вогнесерд. — До речі, завтра я вчитиму тебе полювати на птахів. Гадаю, ти готовий трішки полазити по деревах.
Орляколап захоплено всміхнувся:
— Звісно! Зустрінемось у тренувальному гаю.
Вогнесерд кивнув і попрямував далі до кубла Жовтоіклої. Просто попереду він побачив бідолашних кошенят Ряболицьої. Вони тихенько лежали у гніздечках, покашлюючи.
Жовтоікла радо привітала Вогнесерда:
— Дякую за м’яту, вона нам знадобиться. Тепер і у Плямошкура зелений кашлюк.
Медикицька показала на ще одне звите гніздечко. Там виднілося лише плямисте хутро старого кота.
— Як Попелапка? — запитав він, зазираючи медикиці за спину.
Жовтоікла зітхнула.
— Вона прокинулася, але ненадовго. Їй у лапу потрапила інфекція. Я все перепробувала, але з цим їй доведеться боротися самотужки.
Вогнесерд зазирнув до гніздечка Попелапки. Маленька сіра киця посмикувалася уві сні, її ушкоджена нога неприродно вигиналася вбік. Вогнесерд здригнувся, раптом злякавшись, що вона могла вже заздалегідь програти цей бій. Він повернувся до Жовтоіклої, шукаючи розради, але медикицька і сама сиділа, понуривши голову. Вона здавалася виснаженою.
— Як гадаєш, Плямолистка змогла б врятувати цих котів? — несподівано запитала вона, підводячи голову.
Вогнесерд здригнувся. Він і досі відчував присутність Плямолистки на цій галявині. Пригадав, як вона опікувалася раною на плечі Круколапа після битви з Річковим Кланом, як дбайливо радила допомагати Жовтоіклій, коли стара кицька тільки-но з’явилася в таборі Громового Клану. Тоді він глянув на Жовтоіклу і на її похилені під вагою досвіду плечі.
— Я впевнений, що Плямолистка робила б усе так само, — сказав він.
Одне з кошенят пискнуло, і Жовтоікла стрепенулася. Коли вона проходила повз, Вогнесерд нахилився вперед і лагідно ткнувся в неї своєю мордочкою. Вона вдячно повела плечем. Тоді, безмежно засмучений, він повернувся і вийшов із тунелю.
Біля виходу з’явилася Морозошубка. Вона, певно, йшла побачити Попелапку. Підійшовши до королеви, Вогнесерд підвів голову і зазирнув у її сині очі. Від скорботи, яка так і світилася в них, його серце болісно стиснулося.
— Морозошубко! — почав він.
Королева спинилася.
— Мені… дуже шкода, пробач, — голос Вогнесерда затремтів.
Морозошубка збентежилася.
— За що?
— Я мав не пустити її на Громошлях.
Морозошубка знову глянула на нього, але на її обличчі не було нічого, крім глибокого смутку.
— Я не звинувачую тебе, Вогнесерде, — промурмотіла вона. Тоді опустила голову і поспішила до своєї доні.
Сіросмуг уже повернувся і зараз саме жував мишу під кущем кропиви.
Вогнесерд підійшов до нього.
— Тигрокіготь каже, що тебе заслано до поваленого дуба, разом із хворими на білий кашлюк, — нявкнув він і зі злістю згадав, як воєвода допитував його про друга.