— Ем, привіт, — нявкнув Вогнесерд, почуваючись трохи ніяково.
— Привіт, — тихенько відповіла Пісколапка.
Вогнесерд сів на землю.
— Почекаймо повернення нічного патруля, — запропонував він.
Отак вони мовчки сиділи, аж поки не почули знайоме шарудіння кущів, яке звістувало про повернення Білошторма, Мишошубки і Довгохвоста.
— Є сліди Тіньового Клану? — запитав Вогнесерд.
— У кількох місцях ми точно познаходили їхні запахи, — понуро відповів Білошторм.
— І це дивно, — насупившись, відповіла Мишошубка. — Увесь час ті самі запахи. Мабуть, Тіньовий Клан щоразу посилає тих самих вояків.
— А ви краще перевірте кордони Річкового Клану, — запропонував Білошторм. — У нас не було нагоди перевірити все ще й там. Будьте обережні, пам’ятайте, що ви не маєте починати бійку. Ви просто шукаєте докази того, що вони знову полюють на наших землях.
— Так, Білошторме, — нявкнув Вогнесерд. Пісколапка шанобливо кивнула.
Вогнесерд пішов уперед.
— Почнемо біля Чотиридерева і пройдемо уздовж кордону до Високих Сосен, — нявкнув він, коли вони видряпувалися на притаборове узвишшя.
— Добрий план, — відповіла Пісколапка. — Я ще не бачила засніженого Чотиридерева.
Вогнесерд намагався почути сарказм у її голосі, але вона, здається, говорила щиро.
Невдовзі Громовий патруль вийшов на узвишшя.
— Куди тепер? — вирішив перевірити її Вогнесерд.
— Ти думаєш, я не знаю дороги до Чотиридерева? — обурилася Пісколапка.
Вогнесерд уже встиг пошкодувати про свою поведінку наставника, коли це помітив веселі іскорки в її очах. Не кажучи ні слова, вона чкурнула до лісу, а Вогнесерд кинувся за нею.
Було неймовірно знову мчати лісом поруч із іншим котом. Слід визнати, Пісколапка дуже прудка. Випереджаючи його на добрих дві лисиці, вона вистрибнула на пеньок і зненацька зникла.
Вогнесерд побіг за нею, здолавши дерево єдиним стрибком. Коли він приземлився потойбіч, щось ударило його ззаду. Він запоров носом у сніг, перекинувся через себе і підвівся на лапи.
На нього дивилася Пісколапка, її вуса посмикувалися від сміху.
— Несподіванка!
Вогнесерд грайливо зашипів і стрибонув на неї. Його вразила сила Пісколапки, але він мав перевагу в розмірі. Коли ж він нарешті повалив її у сніг, вона запротестувала:
— Ану злізь із мене, ведмедю!
— Добре, добре, — нявкнув Вогнесерд, відпускаючи її. — Але ти сама напросилася!
Пісколапка всілася, запорошена білим снігом з ніг до голови.
— Ти так виглядаєш, ніби не втік від снігової бурі! — нявкнула вона.
— Ти теж, — вони обоє заходилися струшувати з хутра снігові пластівці.
— Нам варто вирушати, — нявкнув Вогнесерд.
Так пліч-о-пліч вони бігли аж до Чотиридерева. Коли нарешті дісталися верхівки схилу, з якого було видно долину, небо стало молочно-блакитним. Бліде сонце осявало засніжену лощовину. Унизу височіли чотири голі дуби, побілілі від снігу.
Пісколапка дивилася на них широко розплющеними очима. Вогнесерд, зворушений її ентузіазмом, чекав, поки вона відвернеться.
— Не думала, що сніг так сильно все змінює, — нявкнула вона, вирушаючи уздовж кордону Річкового Клану до річки. Вогнесерд, погоджуючись, кивнув.
Збавивши ходу, вони мовчки пройшли уздовж лінії міток, принюхуючись до будь-яких свіжих запахів Річкового Клану зі свого боку річки. Щокілька дерев Вогнесерд зупинявся, щоб залишити нову мітку Громового Клану.
Нараз Пісколапка завмерла.
— Як щодо перекусити? — прошепотіла вона.
Вогнесерд кивнув. Новачка припала до землі у мисливській стійці й рушила крізь сніг, крок за кроком. Вогнесерд простежив за її поглядом і побачив невеличкого кролика, який стрибав собі серед ожин. Коротко шикнувши, Пісколапка стрибонула в ожину, миттю схопивши кролика передньою лапою. Одним коротким рухом вона підтягнула його до себе.
Вогнесерд підвівся.
— Чудові влови, Пісколапко!
Новачка, здається, втішилася його словами. Вона кинула ще теплу свіжину на землю.
— Поділимося?
— Дякую!
— Це одна з найкращих речей у патрулях, — зауважила Пісколапка, відриваючись від трапези.
— Яка? — запитав Вогнесерд.
— Можеш сам їсти те, що спіймав, а не нести до Клану, — відповіла Пісколапка. — Уже й не знаю, зі скількох мисливських виправ я поверталася голодною!
Вогнесерд радісно замуркотів.
Вони вирушили вперед і, обігнувши Сонячні Скелі, знову заглибилися до лісу, тримаючись межі з Річковим Кланом. Коли коти вийшли на верхівку порослого орляком схилу над річкою, Вогнесерд подумки помолився Зоряному Кланові, щоб вони не перестріли тут Сіросмуга.