Вогнесерд підняв промокле кошеня і поніс його до вояцького кубла. Котик тремтів і мляво нявчав. Вояк обвився довкола нього і заплющив очі, але в уяві виринали насуплені обличчя Клану, сповнюючи його серце страхом. Він і раніше почувався самотнім, але тепер здавалося, що весь Клан відвернувся від нього.
Сіросмуг зайшов у кубло і вмостився на своєму місці. Вогнесерд схвильовано подивився на нього. Друг єдиний з усіх підтримав і захищав його, і Вогнесерд хотів подякувати. Після напруженої паузи, яку заповнювало жалібне нявчання кошеняти, він промурмотів:
— Дякую, що заступився за мене.
Сіросмуг стенув плечима.
— Та вже ж, — нявкнув він, — все одно більше нікому.
Сірий кіт покрутив головою і почав вилизувати свій хвіст.
Кошеня вже почало нявчати голосніше. Кілька інших вояків зайшли до кубла, щоб сховатися від дощу. Верболоза кинула короткий погляд на Вогнесерда, але нічого не сказала.
— Ти можеш його заткнути? — поскаржився Темносмуг, вмощуючись на шматку моху.
Вогнесерд у відчаї вилизував кошеня. Воно вже було, мабуть, дуже голодне. Він підвів голову на шелест біля стіни. Це була Морозошубка. Вона підійшла до Вогнесердового гнізда і подивилася на нещасного котика. Раптом кицька нахилилася і понюхала його м’яке хутро.
— Кошеня краще віднести до ясел, — муркнула вона. — У Ряболицьої є трохи зайвого молока. Я можу попросити, щоб вона його погодувала.
Вогнесерд здивовано глянув на королеву. В очах Морозошубки він побачив тепло.
— Я ще не забула, що ти врятував моїх кошенят від Тіньового Клану.
Вогнесерд знову вхопив котика і вийшов з вояцького кубла слідом за Морозошубкою. Дощ надворі посилився. Вони швидко покрокували до ясел. Морозошубка зникла за вузьким проходом, Вогнесерд рушив за нею. Він зупинився у заростях папороті, намагаючись звикнути до тьмавого світла.
Усередині сухого темного кубла сиділа Ряболиця в оточенні своїх двох кошенят. Вона підозріливо подивилася на Вогнесерда, а тоді на кошеня, яке звисало з його щелеп.
Морозошубка шепнула до Вогнесерда:
— Одне з кошенят Ряболицьої померло вчора вночі.
Вогнесерд пригадав хворобливе кошеня, яке звивалося біля Жовтоіклої. Він поклав котика Принцеси на землю і повернувся до Ряболицьої.
— Співчуваю, — промурмотів він.
Королева кивнула йому. Її очі були повні смутку.
— Ряболиця, — почала Морозошубка, — я можу лише здогадуватися, як тобі зараз болісно. Але це кошеня помре з голоду, а в тебе є молоко. Ти можеш його погодувати?
Ряболиця похитала головою і заплющила очі, ніби не хотіла визнавати присутність Вогнесерда біля себе.
Морозошубка витягнула шию і лагідно торкнулася мордочкою щоки Ряболицьої.
— Я знаю, що він не замінить твого сина, — прошепотіла вона. — Але йому потрібні твої тепло і турбота.
Вогнесерд нетерпляче чекав. Кошеня пищало все гучніше. Воно відчувало запах молока Ряболицьої і сліпо тягнулося до її м’якого живота. А потім стало протискатися поміж двох інших кошенят королеви. Ряболиця мовчки дивилася на чуже маля, що торувало собі дорогу, йдучи на запах молока. Вона, не опираючись, спостерігала, як кошеня вчепилося в її живіт і почало смоктати. Вогнесерд полегшено і вдячно зітхнув. Ряболиця тепло глянула на чужого малюка, а біле кошеня замуркотіло у відповідь, намагаючись обхопити її пухкий живіт своїми маленькими лапками.
Морозошубка кивнула.
— Дякую, Ряболиця. Я можу сказати Синьозірці, що ти подбаєш про кошеня?
— Так, — тихенько відповіла Ряболиця, не відводячи очей від білого пухнастика. Передньою лапою вона підсунула його ближче до свого живота.
Вогнесерд замуркотів і, витягнувши голову, торкнувся носом її плеча.
— Дякую. Обіцяю, я щодня приноситиму тобі свіжину.
— Я піду розповім Синьозірці, — нявкнула Морозошубка.
Вогнесерд глянув на білу королеву, розчулений її добротою.
— Дякую, — тільки й нявкнув він.
— Жодне кошеня не має голодувати, хай воно народжене у Клані чи ні, — Морозошубка повернулася і пішла геть.
— Можеш іти, — пробурмотіла Ряболиця Вогнесердові. — Зі мною твоє кошеня в безпеці.
Вояк кивнув і вийшов услід за Морозошубкою під дощ. Подумав спершу повернутися до кубла, але знав, що не знайде собі місця, поки не почує рішення Синьозірки.
Поки він намотував кола галявиною, його хутро позбивалося у мокрі ковтуни. Вогнесерд побачив, як Морозошубка винирнула з кубла Синьозірки і поквапилася назад до ясел.
Верболоза уже зібралася вирушати з вечірнім патрулем, коли Синьозірка нарешті вийшла з кубла. Вогнесерд спинився, а його серце забилося так швидко, що він ледве тримався на лапах. Синьозірка вистрибнула на Високий Камінь і виголосила знайомий клич: