— Поглянь на це! — вона повернулася своєю викривленою задньою лапою. — Я заледве дотягуюсь, аби її помити.
— Мабуть, варто дати тобі ще кілька вправ на розтяжку, — нявкнула Жовтоікла.
— Красно дякую! — швидко відповіла Попелапка. — Це ж боляче!
— Так і має бути! Отже, зв’язки працюють, — стара медикицька повернулася до Вогнесерда. — Можливо, тобі краще вдасться її переконати. Я йду до лісу, накопаю трохи живокосту.
— Спробую, — пообіцяв Вогнесерд, пропускаючи Жовтоіклу.
— Ти побачиш, коли вона робитиме все добре, — кинула через плече медикицька, — бо вона скаржитиметься!
Попелапка пришкандибала до Вогнесерда і торкнулася його носа своїм.
— Дякую, що прийшов до мене, — вона сіла, болісно скривившись і підібгавши під себе покалічену лапу.
— Мені подобається до тебе приходити, — замуркотів Вогнесерд. — Я сумую за нашими тренуваннями.
Він пошкодував про сказане, навіть не договоривши до кінця. Очі Попелапки затуманила скорбота.
— Я теж, — нявкнула вона. — Як ти думаєш, коли ми повернемося до тренувань?
Вогнесерд відчув, як його серце шугонуло вниз. Очевидно, Жовтоікла не сказала, що їй ніколи більше не бути вояком.
— Мабуть, якщо ми трохи позаймаємося вправами, це допоможе, — ухиляючись від відповіді, нявкнув він.
— Гаразд, — нявкнула Попелапка. — Але трішки.
Вона лягла на бік і витягувала лапу, аж поки її лице не перекосилося від болю. Тоді поволі, зціпивши зуби, кицька стала рухати нею назад-вперед.
— Ти чудово справляєшся, — сказав Вогнесерд, приховуючи скорботу, що важкою каменюкою лежала у нього на серці.
Попелапка опустила лапу і, полежавши якусь хвилину, знову підвелася. Вогнесерд мовчки дивився, як вона хитає головою.
— Я більше ніколи не буду вояком, правда ж?
Наставник не міг їй збрехати.
— Ні, — прошепотів він. — Мені дуже шкода.
Вогнесерд нахилився і лизнув її голівку. Вона глибоко зітхнула і знову лягла.
— Та я це знала, — продовжувала Попелапка. — Просто іноді мені сниться, що я в лісі, полюю з Орляколапом… А тоді прокидаюся, і біль у лапі нагадує, що більше мені не полювати. Це надто важко. Мені треба прикидатися, що, можливо, одного дня я знову зможу принести у Клан здобич.
Вогнесердові нестерпно було бачити її в такому настрої.
— Я ще поведу тебе до лісу, — пообіцяв він. — Ми знайдемо найстарішу, найповільнішу мишу з усіх. І в неї не буде жодного шансу супроти тебе.
Попелапка глянула на нього і вдячно замуркотіла.
Вогнесерд замуркотів у відповідь, але було питання, яке мучило його, звідколи трапився той нещасний випадок.
— Попелапко, — почав він, — ти не пригадуєш, що сталося, коли та потвора тебе вдарила? Там був Тигрокіготь?
Попелапка збентежено глянула на нього.
— Я н-не знаю, — затнулася вона.
Вогнесерд відчув докори сумління від того, що розворушив болісні спогади.
— Я пішла просто до обгорілого ясена, де, як казав Порохолап, мав бути Тигрокіготь, а тоді з’явилася потвора і… Я справді не пригадую.
— Ти й не уявляєш, наскільки вузенькою була та окрайка, — поволі похитав головою Вогнесерд. — Ти, певно, вибігла прямісінько на Громошлях.
«Чому Тигрокігтя не було там, де, за його словами, мав бути? — подумав він крізь спалах люті. — Воєвода міг цього не допустити!» У голові зловісно відлунили слова Принцеси: «То була пастка?» Він уявляв собі Тигрокігтя, який скрадається проти вітру, ховаючись поміж дерев, визираючи на окрайку, вичікуючи…
— Як Хмарко? — урвала його роздуми Попелапка. Вона явно хотіла змінити тему.
Вогнесерд радо погодився, тим паче що розмова зайшла про Принцесиного синочка.
— По годинах росте, — гордо нявкнув він.
— Я вмираю, так хочу його побачити. Коли ти принесеш його до мене в гості?
— Як тільки Ряболиця дозволить, — відповів Вогнесерд. — Зараз вона очей із нього не зводить.
— То він їй подобається?
— Ставиться вона до нього, як до всіх інших кошенят, — нявкнув Вогнесерд, — хвала Зоряному Клану. Правду кажучи, я не був певен, чи вона його прийме. Він так відрізняється від інших кошенят.
Навіть Вогнесерд не міг заперечувати, що білосніжне м’якеньке хутро Хмарка разюче відрізнялося від короткошерстних шубок інших кошенят із їхніми кольорами лісу.
— Принаймні він там на рівних зі своїми братами по яслах… — Вогнесердів голос затремтів. Він втупився в землю, відчуваючи, як гостро його шпигає неспокій.