— Щось негаразд із Хмарком?
— Його сьогодні трішки лихоманить, — Ряболиця схилилася і лизнула голівку кошеняти, яке саме наїлося і заходилося потягуватися і вигинатися. — Певно, нічого страшного, але я подумала, що краще спитати Жовтоіклої. Я… Я не хочу ризикувати.
Вогнесерд пригадав, що кицька нещодавно втратила кошеня, і побажав, щоб це все виявилося просто її надмірною обережністю. Але Хмарко наче не відчував дискомфорту.
— Я забіжу до тебе після Зборища, — пообіцяв він.
Вогнесерд виліз із ясел та попростував назад до купи свіжини, щоб і собі взяти щось перекусити. Новини від Ряболицьої зіпсували йому апетит, але він знав, що перед мандрівкою до Чотиридерева слід щось поїсти.
Довгохвіст із Порохолапом уже були біля купи. Вогнесерд сів віддалік і зачекав, поки вони підуть.
— Щось я сьогодні Хмарка не бачив, — нявкнув Довгохвіст.
Вогнесерд уже звик відчувати роздратування на його дошкульні зауваження.
— Він, мабуть, збагнув, як по-дурному виглядає, тож і вирішив зостатися в яслах! — нявкнув Порохолап.
— Хотів би я побачити, як він уперше полюватиме. Як здобич за півлісу помітить його білу шубку, — пирхнув Довгохвіст.
— Хіба що переплутають його з пухнастим грибочком! — Порохолап радісно смикнув вусами і потай глянув на Вогнесерда.
Рудий вояк прищулив вуха і відвів погляд убік. Дивився, як Жовтоікла поспішає до ясел з роменом у роті. На лихо, Довгохвіст із Порохолапом також це побачили.
— Здається, наша кицюня простудилася. Чи ж не диво, — нявкнув Довгохвіст. — Правду казала Злотоквітка — він і до кінця гололисту не протягне!
Вояк повернувся і втупився у Вогнесерда, очікуючи якоїсь реакції, але той проігнорував його і мовчки підійшов до купи здобичі. Він узяв собі дрозда і відійшов, щоб поїсти, почуваючись спустошеним від цієї нескінченної злоби.
Сіросмуг їв поруч із Вітрогоном біля куща кропиви.
— Привіт, ти там гарно пополював? — гукнув йому навздогін Вітрогон.
— Так, дякую, — відповів Вогнесерд.
Сіросмуг навіть не підняв голови.
— Синьозірка каже, що ти можеш піти на Зборище, — сказав Вогнесерд другові.
— Знаю, — не відриваючись від їжі, відповів Сіросмуг.
— А ти підеш? — Вогнесерд повернувся до Вітрогона.
— Ще питаєш! Я таке нізащо не пропущу!
Вогнесерд знову рушив уперед і нарешті знайшов тихенький закуток на околиці галявини. У його голові лунали слова Довгохвоста. Чи зможе Клан коли-небудь прийняти це маленьке біле кошеня? Вогнесерд заплющив очі й заходився вмиватися.
Повернувшись, щоб вилизати свій бік, несподівано відчув, як його вуса за щось зачепилися. Він розплющив очі — біля нього стояла Пісколапка. Її руда шубка відливала світлом у сяйві надвечірнього місяця.
— Я подумала, ти не будеш проти мого товариства, — нявкнула вона. Тоді сіла поруч і заходилася ретельно його вмивати.
Крізь напівзаплющені повіки Вогнесерд помітив Порохолапа, який визирав на них із новацького кубла, навіть не приховуючи своїх заздрощів та подиву. Порохолап не єдиний здивувався такій поведінці Пісколапки — Вогнесерд теж не очікував приязні від рудої киці, але радів її теплому ставленню і не збирався оскаржувати його.
— Підеш на Зборище? — запитав він.
Пісколапка замнулася.
— Так. А ти?
— Так. Гадаю, Синьозірка сьогодні звинуватить Кривозора і Ночезора за їхнє полювання на наших землях.
Він очікував від Пісколапки відповіді, але та просто дивилася на небо, яке швидко темніло.
— Якби ж то я пішла туди вже вояком, — пробурмотіла вона. Вогнесерд напружився, але в її нявчанні не було ні сліду заздрощів чи гіркоти.
Він почувався ні в сих ні в тих: почав тренуватися пізніше, ніж Пісколапка, а проте ось уже дві повні як був вояком.
— Не думаю, що Синьозірка тепер забариться дати тобі вояцьке ім’я, — по змозі підбадьорливо нявкнув Вогнесерд.
— Як думаєш, чому вона так із цим затягує? — запитала Пісколапка, повернувши на нього свої блідо-зелені очі.
— Гадки не маю, — визнав він. — Синьозірка хворіла, тепер насідають Річковий та Тіньовий Клани. Думаю, зараз їй просто не до цього.
— Але ж і вояки зараз потрібні як ніколи! — нявкнула Пісколапка.
Вогнесерд несподівано проникся до неї співчуттям.
— Гадаю, вона просто чекає… слушної нагоди, — він знав, що це прозвучало не надто підбадьорливо, але більше нічого не міг вигадати.
— Мабуть, аж до новолисту, — зітхнула Пісколапка. — Як гадаєш, коли тобі дадуть нового учня?
— Синьозірка поки що нічого не казала.