Коти знову занявчали. Вогнесерд щасливо замуркотів, дивлячись на свій Клан. Тільки Тигрокіготь із Порохошубом вороже дивилися на нього, але Вогнесерда їхні заздрощі не зачіпали. Його хвалила Синьозірка, і цього було досить.
Один за одним коти підходили, щоб узяти собі трохи свіжини, яку принесла група Тигрокігтя.
Вогнесерд підійшов до Піскоштормої.
— Можемо поїсти сьогодні разом, уже як вояки, — радісно нявкнув він. — Ти ж не проти?
Піскошторма замуркотіла у відповідь, і Вогнесерд відчув себе неймовірно щасливим.
— Прихопи щось для мене, — гукнула вона, коли вояк рушив до купи свіжини. — Вмираю від голоду!
Для Піскоштормої він обрав мишку, досить жирненьку, як на такий пізній гололист. Собі ж узяв синичку і повернувся, щоб піти до новоспеченої войовниці. І тут його серце впало: Порохошуб, Білошторм і Темносмуг уже приєдналися до неї. По-дурному було сподіватися, що вони зможуть повечеряти наодинці. Зараз увесь Клан був єдиний на радощах.
І ця думка нагадала Вогнесердові про Попелапку. Він роззирнувся і збагнув, що не бачив її на церемонії назовництва. Вона, мабуть, досі була на галявці Жовтоіклої. Вояк підійшов до Піскоштормої і поклав здобич біля неї.
— Я буду за п’ять кролячих стрибків, — нявкнув він. — Хочу принести щось Попелапці.
— Звісно, — потисла плечима Піскошторма.
Вогнесерд похапцем вхопив із купи свіжини водяну мишу і поніс її через галяву. І неабияк здивувався, побачивши Жовтоіклу в її кублі. Медикицька була на церемонії назовництва — мабуть, прийшла зразу опісля.
— Щиро сподіваюся, це не для мене, — прогарчала вона, коли Вогнесерд наблизився до неї. — Бо я вже взяла свою частку.
Вогнесерд кинув мишу на землю.
— Я приніс її Попелапці, — відповів він. — Я думав, вона захоче поїсти. Її не було на церемонії назовництва.
— Я поділилася з нею мишкою, але ти також можеш їй запропонувати свою свіжину.
Вогнесерд роззирнувся затіненою галявиною. Брунатне хутро Хвостолома виднілося крізь стебла старого гнізда. Вояк не ворушився.
— Він досі спить, — голос Жовтоіклої був рівний — радше голос медикицьки, аніж матері: Вогнесерд полегшено видихнув. Йому хотілося вірити, що Жовтоікла досі віддана Громовому Клану. Він підняв мишу і відніс її до гнізда Попелапки.
— Агов, Попелапко, — лагідно нявкнув вояк крізь орляк.
Сіренька киця заворушилась і сіла.
— Вогнесерде.
Він підійшов уперед і сів на тісному поріжку перед нею, кинувши водяну мишу до її лап.
— Ось, Жовтоікла не єдина, хто хоче, щоб ти погладшала!
— Дякую, — нявкнула Попелапка.
Але вона не торкнулася миші, не схилилася навіть обнюхати її.
— Досі думаєш про битву? — лагідно запитав Вогнесерд.
Попелапка знизала плечима.
— Я ж і справді просто тягар, хіба ні? — вона підвела на Вогнесерда свої сумні круглі оченята.
— Хто тут тягар?
Їх урвало гарчання Жовтоіклої, яка застромила голову до гнізда.
— Ти надумав засмучувати мою помічницю? — нявкнула вона Вогнесердові. — Я взагалі не уявляю, чи змогла би впоратися сьогодні, якби не ця мала, — вона глянула на Попелапку теплим поглядом своїх жовтих очей. — Сьогодні я навіть доручила їй змішувати трави!
Попелапка засоромлено опустила голову і нарешті відкусила-таки шматок миші.
— Гадаю, вона зостанеться в мене на довше, — провадила далі Жовтоікла. — Що не день, то більше з неї користі. До того ж я звикла до її товариства.
Попелапка підвела погляд на стару медикицьку, і в її очах заграв глузливий вогник.
— Тільки тому, що ти достатньо оглухла, щоб терпіти мою балаканину!
Жовтоікла прикинулася, що її обурили слова Попелапки, але та уже заговорила до Вогнесерда:
— Принаймні вона постійно мені це повторює.
Вогнесерд здивовано спіймав себе на тому, що настільки тісні стосунки між цими двома кішками викликають у нього ревнощі. Він завжди вважав себе єдиним справжнім другом Жовтоіклої в цілому Клані, а тепер, здається, вона знайшла ще одного. Але Попелапці принаймні було де жити: вона не зможе стати вояком і у новацькому кублі почувалася б не у своїй тарілці.
Вогнесерд підвівся. Час було повертатися до Піскоштормої.
— Тобі тут нормально із Хвостоломом? — запитав він у медикицьки.
Жовтоікла трохи зневажливо зиркнула на нього.
— Гадаю, ми зможемо впоратися. Правда ж, Попелапко?
— Він не наважиться буянити, — впевнено погодилась та. — І Довгохвіст нам допоможе у разі чого.