— Кланові була потрібна свіжина, тож ми й вирішили наловити трохи.
Вогнесердові зосталося хіба дивуватися його хоробрості.
— І чия це була ідея? — допитувалась Синьозірка.
— Моя, — оголосив Хмарко, не відводячи погляду.
Синьозірка пильно глянула на маленьке непокірне кошеня і закричала:
— Ви там могли позамерзати на смерть!
Хмарко також знітився від люті в її голосі та припав до землі.
— Ми ж зробили це для Клану, — захищаючись, нявкнув він.
Вогнесерд затамував подих, чекаючи, що ж Синьозірка робитиме далі. Хмарко порушив вояцький кодекс. Чи не передумає провідниця залишати його в таборі?
— Ваші наміри, — поволі нявкнула Синьозірка, — були добрі. Але те, що ви зробили, величезна дурість.
Вогнесерд відчув, як у його грудях зажевріла надія. Та вона негайно згасла, щойно Хмарко знову подав голос:
— Але ж я зловив дещо.
— Це я бачу, — холодно відповіла Синьозірка. Тоді глянула на всіх чотирьох. — Хай ваша мама вирішує, що з вами робити. Але я більше не хочу бачити, як хтось із вас робить щось подібне. Це ясно?
Хмарко кивнув разом з усіма, і Вогнесерд нарешті розслабився.
— Хмарку, можеш віднести свою здобич до купи свіжини, — додала Синьозірка. — Тоді ви, всі четверо, шуруйте до ясел, висохніть і зігрійтеся.
Вогнесерд здивувався. Невже у голосі провідниці Громового Клану залунали материнські нотки?
Кошенята Ряболицьої рушили до ясел, за ними йшла їхня мама, а Хмарко підняв свою мишу і побрів до купи свіжини. Його горда постава змусила Вогнесерда напружитися, але Синьозірка спостерігала за малим, і в її очах, здавалося, було схвалення.
— Ви двоє чудово впоралися, — нявкнула вона, звертаючи увагу на Піскошторму і Вогнесерда. — Я пошлю Довгохвоста відкликати іншу пошукову групу. А вам зараз треба піти до кубла і також зігрітися!
— Так, Синьозірко, — відповів Вогнесерд.
Він уже повернувся, щоб піти за Піскоштормою, але провідниця знову його гукнула:
— Вогнесерде, — нявкнула вона, — я хочу з тобою поговорити.
Її тон не віщував нічого доброго. «Рано розслабився», — подумав рудий вояк.
— Сьогодні Хмарко продемонстрував неабияку мисливську вмілість, — почала Синьозірка. — Але всі вмілості світу нічого не важитимуть, якщо він не навчиться дотримуватися вояцького кодексу. Зараз це питання його особистої безпеки, але в майбутньому від цього залежатиме безпека цілого Клану.
Вогнесерд втупився в землю. Синьозірка мала рацію, але він не міг не відчувати, що вона надто багато вимагає від кошеняти. Хмарко був ще малий, до того ж не так і довго жив із Кланом. Вогнесерд проковтнув гіркий клубок, подумавши, як безсоромно Сіросмуг, кланонароджений кіт, порушував вояцький кодекс. Він глянув на свою провідницю.
— Так, Синьозірко. Я його цього навчу.
— Гаразд, — здається, Синьозірку ця відповідь задовольнила. Вона повернулась і рушила до свого кубла.
Вогнесерд також зайшов до вояцького кубла, хоч йому навіть не було холодно. Від слів Синьозірки він узагалі мало не згорів. Увійшов досередини, вмостився у гніздечку і заходився вмиватися. Там він провів ціле пообіддя, роздумуючи про Сіросмуга і Хмарка. Він знав, що Синьозірка має рацію. Гонор і непокора, які він бачив у очах білого кошеняти, наштовхували Вогнесерда на думку, що Хмарко, можливо, взагалі не зможе призвичаїтися до життя у Клані.
Увечері голод вигнав Вогнесерда з кубла. Він узяв дрозда з купи свіжини і вмостився біля куща кропиви, щоб поїсти. Було вже темно, сніг порідшав. Коли очі трохи призвичаїлися до темряви, Вогнесерд знову ясно побачив вхід до табору.
Він помітив Сіросмуга, щойно той з’явився. Ішов до купи свіжини, несучи здобич. Можливо, сірий вояк узагалі просто собі полював.
Більшість своєї здобичі Сіросмуг скинув на купу. Собі забрав величеньку мишу і поніс її під таборову стіну. Слабка Вогнесердова надія згасла. Відсутній погляд Сіросмугових очей розповів йому, що підозри були небезпідставні: друг і справді бачився зі Срібнострумкою.
Вогнесерд підвівся і попрямував до кубла. Після важкого дня геть неважко було провалитися у глибокий сон. Тієї ночі він знову бачив сновидіння.
Навколо простягався засніжений ліс, поблискуючи білизною в сяйві холодного місяця. Вогнесерд стояв на високій, щербатій скелі. Поруч із ним був Хмарко — дорослий вояк; його густа біла шубка маяла на вітрі. На камені під їхніми лапами блискотіла паморозь.
— Глянь! — прошипів Вогнесерд Хмаркові.
Мерзлим корінням дерева пробігла лісова миша. Хмарко простежив за поглядом Вогнесерда та безгучно зістрибнув зі скелі на лісову долівку. Вогнесерд спостерігав, як білий кіт підбирається до жертви. Аж ось зненацька він відчув теплий і знайомий запах, який, здавалося, пробрав його аж до кінчиків вусів. Він відчув тепле дихання над вухом і озирнувся. Поруч стояла Плямолистка.