Жовтоікла тихенько вийшла наперед і заговорила до провідниці:
— Я думаю, тобі слід зостатися в таборі, Синьозірко. Лихоманка від зеленого кашлюку минулася, але ти ще трохи слабка.
Дві кішки глянули одна на одну, і Вогнесерд нараз збагнув цей погляд. Синьозірка проживала своє останнє, дев’яте, життя. Заради всього Клану їй не можна було ризикувати собою в битві.
Синьозірка скупо кивнула.
— Тигрокігтю, збери дві групи: одну для атаки, одну для прикриття. Маємо дістатися туди якомога швидше!
— Так, Синьозірко.
Тигрокіготь повернувся до вояків.
— Білошторме, ти очолиш другу групу, я поведу першу. Зі мною підуть Темносмуг, Мишошубка, Довгохвіст, Порохошуб і Вогнесерд.
Вогнесерд підвів голову, коли Тигрокіготь назвав його ім’я, відчуваючи неабиякий захват. Він піде в авангарді!
— Ти! — гукнув Тигрокіготь Одновуса. — Як тебе звати?
Вітряний вояк трохи стушувався від вимогливого тону воєводи.
Вогнесерд відповів замість нього.
— Одновус, — промовив він.
Тигрокіготь кивнув, навіть не глянувши на Вогнесерда.
— Одновусе, ти в моїй групі. Усі інші Громові коти — за Білоштормом. Ти теж, Орляколапе.
— Усі готові? — гукнув Тигрокіготь.
Вояки підвели голови і гукнули бойовий клич. Тигрокіготь кинувся в тунель, усі інші — за ним.
Вони рушили вгору схилом, до лісу. Прямували до височин біля Чотиридерева. Біжучи крізь ліс, Вогнесерд озирнувся через плече. Сіросмуг був позаду, спохмурнілий, із затуманеним поглядом. Вогнесерд гадав, чи буде на битві Срібнострумка. Йому стало шкода свого друга, але цього разу він не мав сумнівів щодо власної готовності битися.
Повернувши Вітряний Клан додому, Вогнесерд почувався відповідальним перед ними. Він не дозволив би жодному Клану вигнати їх назад до тих тунелів під Громошляхом.
Запах Плямолистки знову залоскотав його ніздрі, й Вогнесердове хутро стало дибки.
— Стережися вояка, якому не довіряєш'.
Це буде більш ніж складна битва. Сіросмуг не матиме вибору, цього разу він має довести свою відданість.
Хоча сніг і припинився, все одно через замети просуватися було нелегко. Зверху намерзла крижана кірочка, але вояки були достатньо важкі, щоб своєю масою проламувати її, з кожним кроком утопаючи в снігу.
— Тигрокігтю! — пролунав іззаду голос Верболози. Воєвода спинився й озирнувся.
— За нами хвіст! — озвалася Верболоза.
Її слова неабияк стривожили Вогнесерда. Вони йшли у пастку? Патруль повернувся, тихенько та обережно ступаючи у свої сліди. Над ними хруснула засніжена гілка, і Вогнесерд підстрибнув.
— Чекайте, — зашипів Тигрокіготь.
Коти причаїлись у глибоких снігах. Вогнесерд чув тихий поступ, що наближався до них. Звук був тихий, ніби маленькі лапки ступали поверхнею снігової кірки. Затамувавши подих, Вогнесерд задумався: «Хто б це міг бути?» Та от за мить із-за стовбура вийшли Хмарко та кошенята Ряболицьої.
Тигрокіготь підскочив до них, і котики перелякано заквилили. Вояк миттю їх упізнав і присів на всі чотири лапи.
— Ви що тут робите? — кинув він.
— Ми хотіли долучитися до битви, — нявкнув Хмарко. Вогнесерд здригнувся.
— Вогнесерде! — покликав Тигрокіготь. Рудий вояк поквапився до них, а воєвода нетерпляче кинув йому вслід: — Ти приніс це кошеня до Клану, ти з ним і розбирайся.
Вогнесерд глянув у вічі Тигрокігтя. Він знав, що воєвода змушує його вибирати: або приєднатися до бойового загону і воювати на боці Клану, або подбати про свою кицюнячу рідню. Увесь патруль безмовно чекав, поки вояк заговорить.
Вогнесерд знав, що битиметься за Клан, але не міг пожертвувати сестриним кошеням. Хмарка повинен був відвести інший кіт. Але без якого вояка зможе обійтися патруль?
— Орляколапе, — звернувся Вогнесерд до Сіросмугового новака. — Будь ласка, відведи кошенят додому!
Вогнесерд гадав, що Сіросмуг запротестує, але сірий вояк не зворухнувся, коли його новака відправили до табору.
Орляколап опустив хвоста, аж Вогнесерд пожалів малого.
— У тебе попереду буде ще багато битв, — пообіцяв він.
— Але, Вогнесерде, ти ж казав, що одного дня ми будемо битися пліч-о-пліч! — вигук Хмарка відлунив поміж дерев.
Тигрокіготь насмішкувато глянув на Вогнесерда. Той відчув занепокоєння, коли патрулем прошелестіло здивування від цих слів малого кошеняти, але не показав свого збентеження.
— Одного дня так і буде, — нявкнув він. — Але не сьогодні!
Біле кошеня розчаровано опустило плечі, а Вогнесерд полегшено зітхнув, спостерігаючи, як Хмарко неохоче приєднався до решти кошенят і всі вони услід за Орляколапом рушили до табору.