Сіросмуг мовчки стояв, похиливши голову між широкі плечі. Вогнесерд підступив і легенько торкнувся носом до холодного сірого боку свого друга. Він почув його спокійне муркотіння та підвів голову. Сіросмуг глянув у відповідь. Його очі були сумні, але в них не було ні сліду люті, яку Вогнесерд звик там помічати.
— З нею все гаразд? — ледь чутно запитав Вогнесерд.
— Так, — прошепотів Сіросмуг. — І дякую, що відпустив її.
Вогнесерд підморгнув.
— Я радий, що вона неушкоджена, — нявкнув він.
Якусь мить сірий вояк дивився йому в очі, а тоді сказав:
— Вогнесерде, ти мав рацію. Це було непросто. Я відчував, що б’юся з її братами і сестрами, а не з ворожими вояками, — він засоромлено потупив погляд. — Але я все одно не можу її покинути.
На цих словах Вогнесерд спохмурнів, але й не міг не поспівчувати другові.
— Із цим тобі треба розібратися самотужки, — нявкнув він. — Не мені тебе судити.
Сіросмуг підвів голову, а Вогнесерд вів далі:
— Сіросмуже, хай що ти вирішиш робити, я завжди буду твоїм другом.
В очах Сіросмуга читалося водночас і полегшення, і вдячність. Тоді, не кажучи жодного слова, двоє вояків лягли на землю, носом до хвоста, на цій незнайомій галявині. Уперше за багато повень вони знову були один біля одного — друзями. А вгорі обважнілий від снігу ялівець пропонував короткий прихисток від бурі, що збиралася над їхніми головами.
