У цьому розкриває свої карти доба, до якої ми належимо. Панування машини над людиною, раба над своїм господарем стає очевидним, і глибокий розпад, який у мирному житті вже похитнув економічний та суспільний лад, проявився також на війні, ставши смертельним. Так проявляється стиль матеріалістичної доби, і техніка святкує свій кривавий тріумф. Тепер ми маємо сплатити рахунок, про який вже давно забули, і тому ми потрапили на цю війну зовсім не випадково. Якщо на нас самих і не лежить жодної провини — доля все одно набагато вище від того, аби мати особисті рахунки.
Цікаво, коли я згадую про війну на виснаження, переді мною постає також інший спогад — до найменших деталей, які нібито не мають жодного значення порівняно із сильними враженнями, про які йдеться. Це був вечір того самого безкінечного дня на лісовій галявині, коли відбулося справжнє диво. Попереду, на горизонті, ми бачили спалахи, чиє криваве блимання наче відбивалося у хмарах над нами. Ці спалахи утворювали довгий мерехтливий ланцюг і зрештою перетворилися на палаючу стіну. Що порівняно з цим значив вогонь однієї батареї?
Ці спалахи, здіймаючи неймовірний шум, безслідно зникали разом із отруйним свистом снарядів, які проносилися над нашими головами, вплетені у щільну мережу. Весь цей палаючий шторм нагадував грецький вогонь, в епіцентрі якого ми ніби були його головним елементом. Ми звернули погляди на захід та непорушно вдивлялися у цю вогняну стіну. Ми не мали більше страху, адже це було видовище такої величі, якій не відповідало жодне людське чуття. Ми просто чекали, оскільки було зрозуміло, що це нечуване розтрачання матеріалу має коли-небудь скінчитися. Тоді я побачив, як біля мене юний фенріх нахилився і взяв одну з пляшок вина, що напередодні ввечері нам принесли з обозу з розрахунку на найближчі дні, які мали бути спекотними. Він підніс пляшку до рота, осушив одним довгим ковтком та, сміючись, викинув її через бруствер. І я зрозумів, що це означало: він знав наперед, що завтра він уже не зможе випити це вино. У цьому простому вчинкові була така сила, що я раптово відчув неабияке полегшення; мені одразу захотілося схопити його за плечі та прокричати щось втішне.
Ми всі спізнали це відчуття, що людина — це більше, ніж матеріал, якщо вона протиставляє йому власну стійкість, і яку би не вигадали силу — немає жодної, яка могла би зломити спротив хороброго серця.
Мені здається, це дуже важливо, що ми отримали цей досвід — досвід із крові та плоті. І якщо наше покоління мало сплатити рахунок, який відкрили інші, то, можливо, у свої самотні й страшні години, у палаючому чистилищі, ми теж знайшли свій зиск, плоди якого ще зійдуть потім і важитимуть більше, ніж усі загиблі та поранені.
Війна на виснаження стала дзеркалом, у смертельному мерехтінні якого ми побачили розпад безповоротно втраченої доби. І якщо раніше хтось питав, де нам шукати спасіння, у цих словах проявлявся інший, таємничий сенс, прадавнє питання, яке знову постає перед людиною тут і зараз.
Темрява прийшла до цієї маленької галявини. Тонкий білий туман поставав із вільхової хащі. Я вже мусив вертатися до свого маленького, запиленого північно-французького селища, де ми жили цілий тиждень, готуючись до великої битви, яка, якщо вдасться наш наступ, має стати для нас останньою та завершити цю війну. Останньою — солдати всі забобонні, і я завжди маю дещо неприємне відчуття, коли в мене мимохіть виривається це слово.
Я піднявся зі свого пня і рушив через незорані поля, прямуючи до тієї межі, де обрис невисокої церковці майже стирався на фоні темного неба. Стало досить холодно, і рій мошок, за грою якого в останніх сонячних променях я спостерігав, вже надійно сховався у потрісканій корі дерева.
Та все ж сьогодні я побачив пробудження всього живого і відчув, як щось має статися.
Такі дні залишаються у пам’яті.
2
У селищі запала мовчазна ніч, тільки тупіт і пирхання коней у стайнях розсікали темряву. І найменший відблиск світла не видав би, що тут є люди, набагато більше людей, ніж у мирні часи. Це село було забите солдатами до останнього горища, немов безкінечно широка і мальовнича горбиста рівнина. За одну ніч пасторальний пейзаж перетворився на величезний воєнний табір, переповнений масою людей і техніки.
Я проходив спустошені двори та закинуті сади у пошуках своєї квартири. Скрізь, де ми з’являємося, ми створюємо нове, воєнізоване суспільство. Ми спалюємо паркани та ламаємо непотрібні стіни. Ми рубаємо меблі на дрова й засипаємо кімнати соломою. Утім, трапляються й одразу придатні помешкання. Ми облаштовуємо житло в церквах і школах, а на поля дивимося тільки як на місце для вправ та стрільби. Все це змінило обличчя широкої смуги землі навколо фронту, яка оточує зону бойових дій, спершу зробивши її похмурою, а згодом геть зруйнувавши.