Тут, на фронті виявляється, що тільки людина здатна пережити будь-яке страшне випробування. Натомість її зброя не має тієї гнучкості, яка забезпечувала би залізну перевагу. Тому найстрашнішим є те, що для нас із початком наступу навіть найлегший кулемет усе ще важитиме надто багато. Технічні засоби дуже громіздкі; те саме стосується і їхнього тактичного застосування. Навіть у вогневому валу[5], який має зупиняти людей, мов залізний мур, проявився дух позиційної війни. Такий артилерійський вогонь гнучкіший, але і його ніколи не вистачає.
Людина ж сформувалася у полум’ї боїв; її нове та страшне обличчя — це те, що дали їй війна та технічні засоби. Фронтовики вже давно не просто натхненна молодь, яка, мов у п’янкому сні, стала б жертвою могутнішої сили машин. Ні, загартовані палаючою стихією, вони міцно стоять на ногах у безжальному світі. І хоча фронтовики без тіні сумніву виконують свої накази, все ж вони плекають надію, що можуть закінчити цю війну одним-єдиним рішучим ударом.
І треба визнати, що ця надія може бути втілена через мобілізацію усіх засобів. Ніколи не було стільки піхоти зібрано в одному місці, ніколи у нас не було такої кількості важкого та найважчого озброєння. Прокладені нові дороги та шляхи, скрізь ведуться загадкові роботи; коли напередодні нас вислали на розвідку, за лісом ми знайшли широкі траншеї, пронумеровані дерев’яними табличками: без сумніву, вони позначали місця розташування артилерійських батарей та мінометів. Тоді нам спало на думку, що якщо застосувати всю цю зброю, навряд чи лишиться хоча би клаптик неушкодженої землі.
Тож у нас були підстави сподіватись, що все пройде успішно: що ми стали гідні перемоги або принаймні — що у нас більше прав на неї, ніж у нашого супротивника. Яка відповідальність ставиться на карб у цей день, який ще ховається в темряві невідомості! Доля великих держав та ненароджених поколінь залежить від нього, а отже й від нас — від кожного кроку, який ми зробимо, від точності кожного пострілу та від сили, з якою ми протистоятимемо загрозі смерті.
Отже, завтра перший день! Ми давно вже знали всі деталі, командування не повідомляло тільки місце й час. Дати та назви населених пунктів у плані, у який нас утаємничили, було замінено літерами, щоб запобігти будь-якій необачності або зраді. Тепер у цих страшних розрахунках, якими ми були зайняті, наче витонченою грою, проявилася та велич, що визначає добу. Тож виступ розпочинається, і ми знаємо, що вже 21 березня залишимо окопи, аби зайняти ворожі позиції.
У цих словах міститься все: перший день. Це означає знову попрощатися з місцем, яке на декілька тижнів подарувало нам спокій. Велика доля, яка має звершитися, не звертає увагу на маленькі долі окремих людей.
Є давній вислів: «У солдата немає домівки». Все вже визначено наперед та впорядковано; єдине, що залишається робити, це збори. Тепер це означає тільки за старим звичаєм, за чаркою, попрощатися з цими чотирма холодними стінами, які захищали від вогню, дощу та вітру, та попрощатися з товаришами, з якими, можливо, вже не доведеться зустрітися знову.
Я кинув кашкет на ліжко та взяв одну з пляшок вина, які мешканці цього будинку, перед тим як тікати, закопали в саду. Це гарне старе бургундське, яке розпалює кров і яке справді заслуговує на те, щоб його ховали, наче скарб; воно точно призначалося не для наших келихів. Але це не має жодного значення, якщо вино розважає нас. І одна весела година значить для нас багато; у нас немає часу на смуток, адже напередодні битви життя тече із подвійною силою. Тому ми розвішуємо барвисті куліси сп’яніння перед виставою, в увертюрі якої доля вже підняла напоготові диригентський жезл.
Четверо молодих офіцерів, до яких я підсів, знайомі мені вже давно, і я знаю, що вони зліплені з міцного тіста. У цій компанії не затримується ніхто, якщо він сам не захоче цього; тут знають все один про одного та про людину судять не з балачок.
Не треба пояснювати, з якими почуттями вони дивляться у майбутнє. Настрій у всіх хороший, і хоча ентузіазм здавався би тут смішним, все ж усіх переповнює відчуття похмурої впевненості. Тут, де одного слова достатньо, щоб у пам’яті промайнула ціла низка спільно прожитих моментів, достатньо також одного тосту, щоби дізнатися, що на душі в інших.
Ми звикли до веселих бенкетувань, оскільки у нас ніколи не було стільки часу, щоби марнувати його. У будь-яку секунду може прозвучати команда «до зброї», і тоді шкодуєш за кожною краплею напою, яку не встиг випити, про кожен момент, яким не встиг насолодитись.