Увечері цього першого дня боїв ми маємо також взяти штурмом селище Морі, розташоване далеко вглиб ворожих позицій. І тоді нарешті почнеться просування у відкритий простір та бої з резервами, які будуть кидати супроти нас.
Ми маємо пройти цей довгий і страшний шлях, і кожен крок вимагатиме своїх жертв. Увесь край зайнятий відбірними військами англійців, так що тут марно сподіватися на те, що ворог тікатиме у паніці без задніх ніг. Натомість треба підготуватися до жорстокої боротьби проти стійкості англосаксів, які тримають лев’ячими лапами свою власність і кусаються, коли зазіхають на їхню територію. Це добра риса, яку нам не завадило би перейняти. Тож якщо хтось спробує оцінити ситуацію холодним розумом, якщо він подивиться на це пекло, у яке ми готові кинутись стрімголов, він заприсягнеться, що в нас майже немає надії вийти з нього цілими та неушкодженими. Тоді він не дасть за наше життя і жалюгідної монети, як мало не важили б тепер гроші.
Завершуючи ці неприємні міркування, я даю собі обіцянку. Я знаю цю війну, знаю її дуже добре і досі уникав смерті лише тому, що мені дивовижно щастило. Я буду обережним, обережним, як лис або як змія, що звивається між язиками полум’я, адже я знаю, що під час наступу завжди настає мить, коли втрачаєш голову й починаєш сліпо розтрачати силу, наче якась руйнівна стихія.
Мені згадується один солдат, який загинув під Камбре, коли, у шаленому сп’янінні від нашого успіху, застрибнув на бруствер і одразу ж, прошитий кулями, скотився на дно окопу. А я сам, замість того, аби затямити цей урок, через декілька хвилин утнув ту саму дурницю — і куля пройшла зовсім біля моєї голови. Ні, цього разу я триматиму очі відкритими і не дозволю засліпити себе цьому червоному жару, дивовижному й непереборному, коли поле бою випаровує свіжопролиту кров. Якщо бачиш супротивника не в оточенні його вогневої міці, що приховує його, наче плащ-невидимка, а впритул, тоді тебе одразу охоплює страшна спокуса облишити зброю та кинутися на нього — як на смертоносний міраж, який довго вислизав від чуттів. Це мить найвищої небезпеки, коли забуваєш про укриття та, немов збожеволівши, даєш себе вбити.
Двері відчинилися і увійшов, нав’ючений вантажем, мій денщик, вірний Фінке.
— Фельдфебель просив передати, що рота вже виступає!
Чудово, тепер можна виходити. Запхавши кашкет у ранець, я востаннє озирнувся довкола, надягнув сталевий шолом та вийшов із будиночка через задні двері, які вели до закинутого саду. Надворі вже сутеніло і здійнявся туман, так що було видно тільки силуети людей.
Почулися вигуки; до мене підійшов один із двох командирів роти:
— Рота вирушає маршем у складі ста сорока двох солдатів, двох офіцерів і дев’ятнадцяти унтерофіцерів!
Погляд впав на довгу колону, яка, мов стіна, вишикувалась у темряві. Коли ми ще вирушали на позиції, у наших лавах було вісімдесят, найбільше — дев’яносто солдатів. Тепер все має зовсім інший вигляд. Це була справжня єдність: чоловіки, озброєні гвинтівками, кулеметами та безліччю іншої зброї, випробувані найбільшими небезпеками та гарно вишколені, а за останні тижні ще й такі, що добре відпочили. І перш за все: ми знаємо один одного. У нас був час, аби згуртуватися і залучити до цієї єдності наймолодших солдатів, так що ми тепер були вже не просто озброєним натовпом, але самодостатнім підрозділом, який переважає звичайну масу завдяки бойовому духу, з яким зустрічає будь-яку небезпеку. Тож ми могли сподіватися, що в найстрашніших моментах, які нас чекають, цей дух керуватиме і найслабшими та дозволить всім діяти, як один. На це вказувало багато ознак. Марші та маневри протягом цих тижнів вдавалися все краще й рівніше, ніби у зграї перелітних птахів, які розкинули крила над осінніми полями для довгої та небезпечної мандрівки. Командири стали впевненішими в наказах, підлеглі — впевненішими у виконанні. У всіх помешканнях довгими тихими вечорами велися розмови. Усі бачили наступ, що готувався, та силу, яка стояла за ним. Ім’я кожного отримало плоть і кров; воно більше не було порожнім звуком і означало знайому людину, з усіма її чеснотами, вадами та особливостями. В останні дні під час маршів уперше за довгий час знову зазвучали співи, і вони були злагодженими як ніколи. Коли у нас було пиво, ми влаштовували посиденьки, на яких не бракувало гумору й жартів. Траплялися і сварки, і примирення, як і скрізь, де люди збираються докупи. Ми працювали, співали, пили, сварилися та сміялися всі разом. І тепер мені хочеться поставити тільки одне, останнє запитання, яке не виникало раніше, коли я мав відповідати тільки за себе. Я хотів би отримати змогу, хоча б на мить, зазирнути в душу кожному з цих людей.