Вечір та наступний день ми мали провести у траншеях поблизу Каньїкура. До передніх окопів колишнє поле бою мали заповнити війська, які могли пересуватися тільки в темряві. Тут, де весь розрахунок тримається на раптовості дій, ризик є надто великим, хоча й неминучим. Інтенданти вже вирушили; наших вів лейтенант Шмідт, який прибув до нас лише кілька тижнів тому і якого, за його веселу вдачу, ми називали «Шмідтхен»[7]. Він мав вислати до нас провідника, який покаже нам шлях до траншей.
Батальйон вже має виступати, а надворі все ще дощить. Але настрій хороший, навіть чудовий. Все зроблено, всі приготування завершені, думки обмислені, написані листи — тепер залишається тільки справа. Ніхто не вдав із себе хворого, рота в повному складі та зі свіжими силами. Тільки фельдфебель, канцеляр, водії та кухарі не візьмуть участь у наступі. Поки ми виходимо з воріт, вони вигукують прощальні слова та побажання успіху. Ми проходимо маленьке село й починаємо довгий марш відкритою дорогою. Попереду, на фронті, виблискують поодинокі постріли. їхній звук приглушений дощем, а їхні червоні спалахи здаються тьмяними та блідими. На безлюдному перехресті ми зупиняємось; наказано погасити цигарки. Біля вказівника, стоячи під дощем, нас чекають декілька чоловіків у довгих шинелях. Це провідники, які мають відвести нашу роту до місця ночівлі. Один із них підходить до мене: його послав Шмідтхен.
Під час зупинки командир батальйону капітан фон Бріксен, молодий офіцер, зібрав командирів усіх чотирьох рот та призначив точну годину завтрашньої, останньої наради. І вже тоді солдати, слухаючись приглушених команд, повернули ґрунтовою дорогою. Один взвод за іншим розосереджувалися на відкритій місцевості, пошрамованій вирвами від гранат на кожному кроці, і зникала у темряві разом із тихим брязканням зброї. Скоро ми залишились самі.
Провідник ішов поруч зі мною; я розмовляв із ним про наші майбутні позиції. Чи широкі там траншеї, чи Шмідтхен залишив для мене гарний бліндаж із дошками, на яких можна влягтися, чи є у бліндажах польові пічки і чи достатньо вони теплі, щоб ми могли висушити речі, бо вже починався дощ, хоча і не дуже сильний. І я подумав, що затишні штольні, які заходять глибоко в землю, це дуже хороший винахід, і що ми, мабуть, вже не скоро знову таке побачимо, і також, що мені краще виспатись наперед за наступний день. Десь попереду ми почули, як стукотять кулемети, а зліва від нас, на певній відстані, з великим інтервалом вибухали гранати; ми розрізняли ці звуки, як раніше розрізняли гербові мітки. І все ж панував відносний спокій, який ми сприйняли за хороший знак.
Так чи інакше, нам треба було швидше дістатися позицій, бо кулемети вже починали насвистувати свої мелодії прямо над нашими головами. До того ж нам не можна було перетинати передню лінію до наступного вечора.
— Довго ще йти? — запитав я в нашого провідника.
— Ні, ні, ми майже на місці.
Раптово він зупинився й обернувся. Виявилося, що він помилився: дорогою ми мали побачити лінію траншей, яка вигиналася вліво. Тож ми повернули назад. Через деякий час ми помітили розколоте дерево, яке вже проходили, і зрозуміли, що знов заблукали. Наш провідник вдруге зупинився та озирнувся довкола. Від мого спокою не залишилося й сліду, я почав хвилюватися та гаркнув на нього. Тоді він спіткнувся та впав у вирву, і я вирішив, що краще залишити його в спокої. З темряви потягнулася довга колона людей, навантажених речами; ми гукнули до них та почули у відповідь:
— Ми самі заблукали!
Чорт забирай! Що ми могли зробити в цій невідомій місцевості? Люди втомлювалися, вони ковзали по багнюці та дедалі частіше хтось провалювався у вирви і з прокляттями дряпався назад. Нещодавній спокійний марш перетворився майже на гонитву, всі стали похмурими та дратівливими.
Ми наблизилися до місця, яке вже мали проходити раніше. Вибухи спочатку лунали зліва від нас, а тепер прямо перед нами і навіть зовсім близько. Ми зупинилися, аби визначити точніше, і тоді вони припинилися. Тож ми пройшли ще трохи далі, перестрибнувши напівзруйновану траншею, про яку провідник сказав, що начебто пам’ятає її. З останньою надією я послав його на сотню метрів вперед — простежити, куди вона веде. Майже одразу я пошкодував про це, адже якщо він не повернеться, ми залишимося тут зовсім безпорадні.
7
Зменшувальна частка. В українському перекладі «В сталевих грозах» це прізвище перекладене як «Шмідтик».