Взводи поскладали зброю докупи та зібралися довкола величезного окопу, на краях якого вони посідали, поставивши поруч кулемети та свої ранці. Ми зі Шпренгером також знайшли собі маленьке відгалуження, що прилягало до окопу, наче балкон, звідки можна було дивитися вниз у темні глибини. Тут ми вирішили дещо перепочити, аби рушити далі на пошуки зі свіжими силами.
Раптом знову почулися вибухи. Здавалося, що розриви гранат ближчають. Ми почули довгий свист, який різко обірвався, після чого з оглушливим звуком пролунав удар. Потім другий. Чорт забирай, це було настільки близько, що ми відчували кожен вибух, і не слабкий відзвук, а різкий свист, із яким гранати врізалися в податливий ґрунт і розліталися на уламки. Це було досить неприємно.
Зрештою, прогриміло зовсім поруч. Я почув крики неподалік від себе і озвався до того, хто кричав.
— Що сталося?
— Мене поранено!
— Куди?
— Нога, нога!
Мені здалося, що в такому глибокому окопі це неможливо, тож я підвівся й запитав:
— Куди влучили?
— Сюди, нижче коліна!
Я стягнув чобіт із темної постаті, яка зіщулилася біля мене, і просунув пальці крізь густий шар землі, яка налипла на штанину. Жодного отвору немає. Мабуть, це був рикошет.
Поки я розмовляв із пораненим, зігнувшись над ним, у повітрі знову щось задзвеніло, все ближче й ближче, і раптом, за долю секунди, кожен відчув із упевненістю, від якої зупиняється серце: зараз станеться щось жахливе.
— Розійтись! Розійтись!
Я знову кинувся до своєї ніші, перекотився через Шпренгера та, підібравши руки й ноги, втиснувся обличчям у землю. І тоді з пекельним гуркотом прогримів вибух, подібний до виверження вулкану, так що кожному здалося, ніби влучили просто в нього. Я теж на мить відчув цей майже тілесний біль, разом із яким промайнула думка, що я все ще живий.
Але те, що я побачив зі своєї маленької ніші, з цього балкону, з якого я дивився на зяяння окопу, наче на жахливу арену, це було наче удар ножем у серце, від якого мене ніби спаралізувало, і я став зовсім безпомічним: наче яскравий спалах у кошмарному сні. З цією гранатою прилетіла смерть, яка увірвалася в самісіньку гущавину людських тіл.
У моїй голові досі застрягло це видовище. Окоп схожий на кратер, наповнений густою молочно-білою хмарою. Зграя скрючених тіл дряпається нагору крутими стінками, і я дивлюся на них зверху, на примар, які лізуть з усіх боків у цілковитій темряві. Земля випромінює якесь чаклунське ядучо-рожеве світіння. Це згорають боєприпаси до кулеметів, які поглинають довгі язички вогню, перемішуючись зі спалахами сигнальних ракет у підсумках. Але що це — те, що звивається у червоному полум’ї, громіздке і неоднорідне, немовби хоче вибратись на поверхню, прикуте до землі з диявольською силою? Невже це маса тіл, які корчаться, наче амфібії у киплячому морі, наче прокляті в дантовому Пеклі? Всім серцем я хотів би геть прогнати це видовище, але натомість затамовував його до найменших деталей.
Так, це важкопоранені. І тепер, тільки тепер, після цієї вічності, яка тривала не більше двох секунд, вони почали усвідомлювати, що сталося. Страшний багатоголосий зойк розірвав повітря, хриплий і пронизливий, уривчастий і протяжний, бунт сотні глоток проти одного жаху. Жодного слова, лише звуки, але звуки, які замінюють будь-які слова і які, наче дикі звірі, прориваються через загорожу, що відділяє нас від прірви.
Це вже занадто! Я вистрибую й кидаюсь у темряву, геть від окопу, наче за мною женеться сам Сатана. Я ніби втратив розум; лише через деякий час, про який я нічого не можу сказати, я усвідомив, що вже довго лежу, весь побитий, у якійсь воронці. Перед очима витанцьовував вогонь, і у вухах стукала кров. Мені хотілося тиші, аби ні про що не думати і, лежачи горілиць, витріщатись у висоту, на червоні хмари, які тяглися низько над темною землею.
Та навіть здалека, донесений нічним повітрям, приглушений і все ж зі страшною ясністю, проникає звук. І водночас прокидається пам’ять з усією її невмолимістю. Я стискаю зуби і хочу затулити вуха, аби втекти від цього зойку. Але він лунає звідусюди, наче нагадування, безперервний крик про допомогу.
Поступово я усвідомлюю, що відбулося. Це одна з найбільш тяжких невдач, яка рідко трапляється на цій війні. Роту знищено — розсіяно та розбито вщент, ще до наступу, за багато тисяч кроків до ворожих позицій. І мені здалося, що тепер має знову щось статися, хоча це припущення одразу було відкинуте як жахлива здогадка. Повернутися туди? Ні за яку ціну! Тільки що десь там само впала ще одна граната, і крики стали ще гучнішими та пронизливими.